Я вірю в кінцеву перемогу України. Це не наївна віра в хеппі-енд людини, котра вже нічого для цього не може зробити і якій лише залишається бажати щасливого закінчення страждань свого народу – отого зоряного часу, коли через терни… Мій оптимізм спирається на реальні обставини й факти, на які Україна вийшла після стількох століть блукання «пустелею Синайською» своєї надзвичайно драматичної долі. Зрозуміло, що як не існує абсолютної істини, так само ми не можемо абсолютно точно оцінити й ту чи іншу ситуацію, і не тільки в планетарному масштабі. Чи допоможе нам у цьому штучний інтелект? Дай, Боже, нам якомога довше прожити з ним «через дорогу», доки не навчимося тримати його в узді. А поки що користуймося «старим дідівським способом» – думаймо самі. Я, наприклад, вважаю, що Україну чекає гарне майбутнє. І виходжу з кількох факторів, хоч їх і набагато більше.
Перший. Невдовзі після зустрічі у Женеві 46-го президента США і вкотре президента рф-ії, а надто після виведення Збройних сил Сполучених Штатів з Афганістану, в Україні активно поповзли слухи про те, ніби Америка з Росією домовилася про здачу України на милість Білокам’яної. Я цієї інформації не сприйняв. У Байдені я не розчарувався і ніколи не розчаровувався потім. Бо ніколи й не зачаровувався. Розумів і розумію, що український сентимент президента США спирається не на особисті симпатії, а на американський практицизм. Він краще за багатьох інших західних політиків розуміє, що Україна – географічно, історично, політично – приречена бути прикордонною зоною між двома цивілізаціями: євроатлантичною і так званим «русским миром», а якщо точніше – європейською цивілізацією і азіатчиною. Форпостом у разі спроби Москви стикнутися з НАТО. З роками моя довіра до нього тільки міцніла. Щоб не втомлювати читача відразу, не вдаватимуся до подальших подій і деталей, скажу тільки, що після невдалого завершення операцій «Свобода на сторожі» та «Рішуча підтримка НАТО» в Афганістані програш на українському фронті означав би для США відсунення на політичній карті ще не на маргінеси, але вже з першого місця серед великих держав світу. Що й пояснює ту наполегливість, з якою Джо Байден, поза межами місії його країни захищати демократію в світі, відстоює необхідність військової і матеріальної підтримки воюючої України. Як робить зрозумілим і те, чому Білий дім спочатку «не помічав», а тепер «змирився» з розгулом корупції та майже не замаскованою «кротівнею» на берегах Дніпра, котра остаточно втратила почуття реальності. Хоча здається мені, що не надовго: якщо адміністрація Сполучених Штатів намірилася вирішити «російське питання» до закінчення виборів наступного американського президента, то вона й нашому допоможе нарешті розібратися, хто є whо в Україні.
Байден так само розуміє, що порубіжжя може бути надійним тільки тоді, коли воно є не маріонетковою, а повноцінною в усіх розуміннях державою, якою й має стати Україна в результаті економічних та правових перетворень. Це – реальність. З іншого боку, військове, а завтра й мирне співробітництво зі Сполученими Штатами нам не тільки вигідне, а й украй необхідне. Без нього, як уже говорилося, ми програли б війну з Росією і не зможемо відбудувати, точніше – розбудувати нову Україну. З цього приводу думка, котра якось прозвучала на ТБ, що у повоєнному будівництві слід буде надавати пріоритет американським інвесторам, слушна з кількох причин: найсучасніших заокеанських технологій, економічної потуги США і, що надзвичайно важливо, – контролю за кожним витраченим доларом, кожною гривнею, вкладених у майбутнє. Бо всім відомо про апетити українських «будівничих», котрі вже не тільки націлилися на очікувані грошові потоки, а й визначилися з «виконробами». Агов, пані й панове! Схоже, вам щось тут не дуже світить. Україну розбудовуватимуть інші.
Другий фактор. Коли і як закінчиться війна, сьогодні не скаже ніхто. Бо при всій довершеності планів і передбачень у будь-яку ситуацію може втрутитися випадок, котрий переверне все з ніг на голову. Коментатори подій на українсько-російському фронті бачать кілька фіналів – від найгіршого до найліпшого. Перший – припинення бойових дій, заморожений конфлікт станом на день підписання так званої мирної угоди, що означатиме поразку України, котра почнеться з її погодження на переговори з Росією на вимоги Москви. Власне, цей варіант, як стало відомо тільки тепер, вже обговорювався з росіянами ще в березні минулого року в Стамбулі, але щось пішло не так. Про дещо ми вже почули, подробиці дізнаємося після війни. Другий – припинення бойових дій за умови звільнення захоплених територій України після 24 лютого, нас він теж не влаштовує. Третій – за умови повернення Україні міжнародно визнаних кордонів разом із Керченською протокою включно, оскільки «Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки» від 2003 року був підписаний під загрозою воєнного втручання і в порушення Гельсинської угоди про непорушність кордонів. Це може виявитися вимушеним, але реальним варіантом. Нас він влаштує, якщо наступного ж дня отримаємо запрошення в НАТО. Інакше підпишемося під продовженням кількасотрічної війни, котра триватиме з перервами на переговори й домовленості не відомо скільки. Кремль не зупиниться, поки не втратить всі свої зуби і кігті. Можливі й інші варіанти. Але за будь-яких умов Україна як окрема держава залишиться. Більше того, на уламках колоніальної, пострадянської території, котра по праву належить народу, що її населяє, врешті постане Нова Україна.
Що ж до Російської Федерації, то вона втратила всі шанси на повернення собі імперського статусу. Відверте ігнорування нею правил ведення війни і міжнародних угод, газовий шантаж, масоване бомбардування життєво важливої інфраструктури, звірства і безчинства, які чинять її вояки на окупованих територіях, переконали демократичну спільноту в тому, що рф-ія у нинішньому вигляді існувати не повинна, незалежно, хто нею правитиме далі – Путін, Распутін, Капутін чи ще якийсь «кремлівський мрійник». До того ж поразки на фронті і різке падіння економіки показали світові, що король голий і не такий страшний чорт як на автопортеті. Здулася матушка. І це головна гарантія мого оптимізму. Звичайно, коли путінська Росія, як факт і як символ, перестане існувати остаточно і яким чином, сьогодні передбачити неможливо. Однак, їй уже винесено вирок: Вашингтон і Брюсель відверто заявили, що російсько-українська війна має закінчитися поразкою Росії і перемогою України. Таким чином, якщо намалювати температурний графік ставлення демократичного Заходу до подій на території України, то він виглядатиме як лінія, котра майже від нуля піднімається до точки кипіння. А ще на Росію чекають позови щодо повернення захоплених нею територій Грузії, Азейбарджану, Німеччини, Японії, Фінляндії. Та це вже потім. Але обов’язково. А там – або катарсис, або доля Золотої орди, яка закінчилася рабською, відсталою і бідною Монголією з величною статуєю Чингисхана поблизу Улан-Батора. В Білокам’яній велична статуя уже стоїть – 98-метровий пам‘ятник засновнику імперії Петру Першому на Москвє-рєкє роботи Зураба Церетелі.
Третій. У промові на День Конституції президент Володимир Зеленський запропонував створити черговий проєкт – Доктрину України, зміст якої вкладався б у п’ять основоположних пунктів – філософія перемоги, глобальність безпеки, політика героїв, політика справедливості і політика трансформації – що навряд чи когось здивувало. І навряд чи когось засмутило, що про неї забули вже ледь не на другий день: нереальними були ні строки її створення, ні терміни обговорення. Доктрина виявилася черговим піаром одноразового використання. Однак тема завтрашньої України вже давно стоїть на порядку денному українських політиків, філософів, соціологів, економістів, просто небайдужих людей. Без урядових замовлень і рожевих міражів. Вже є напрацювання багатьох дослідницьких інституцій, є публікації. Наприкінці липня в Києві пройшла презентація проєкту «Нова Україна», який реалізує інтернет-видання L.B.ua («Лівий берег») спільно з компанією «EFIgroup», присвячений побудові нової України після перемоги. Учасники дискусії обговорили питання пріоритетів для повоєнної України, можливі ризики, принципи нового суспільного договору та запросили до участі всіх, хто бажає. Про якісь подальші рухи читати не довелося. За якийсь тиждень-два до святкування Дня Конституції народний депутат Ростислав Павленко запропонував свою Формулу виживання і розвитку, в котрій міститься сповнений здорового глузду перелік того, що нам потрібно робити, починаючи з першого дня миру. Є і будуть й інші ініціативи, інші учасники. Будуть дискусії. Поки що – це пропозиції без попиту. Але головне, що ініціативи народжуються і йдуть знизу. Україна живе своїм майбутнім.
Четвертий. І не тільки Україна. У Британському музеї в Лондоні презентували проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива». Це масштабний дослідницький проєкт, в якому візьмуть участь майже сотня істориків і науковців з усього світу, вони глибинно досліджуватимуть історію нашої країни та її вплив на історію Європи і людства. Появу проєкту підтримали вчені, зокрема професор Єльського університету Тімоті Снайдер та історикиня, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбаум. До ініціативи долучилися 90 провідних істориків зі всього світу, більшість з яких українці. Впродовж трьох років вони проведуть десятки незалежних досліджень – від історії давніх українських земель і до сьогодення. Науковці наголошують, що це важливий крок у визнанні України як важливого гравця у світовій історії (ЗМІ). Започаткування глибинного дослідження нашої минувшини, стертої зі сторінок світової історії, має нагадати хворим на голову «історикам», що українці мали свою державу, письменість, законодавство вже тоді, коли предки майбутніх рассєян ще квакали в унісон з жабами на московських болотах. Погодьтеся, що всесвітньо відомі вчені не будуть займатися вивченням того, чого не було й не могло бути. І, не будучи переконаними в тому, що даний народ має не тільки минуле, а й майбутнє, займалися б чимось перспективнішим.
І останній фактор – п’ятий, як на цю статтю. Мужність і стійкість захисників Вітчизни, на які не сподівалися ні друзі України, ні її вороги, унікальна здатність українців до самоорганізації, які наш народ продемонстрував під час двох Майданів та вразив увесь світ з початком повномасштабної агресії рф-ії проти України, засвідчують, що наш народ був, є і буде. Слава героям!
Броніслав Куманський, із майбутньої книги «…І буде другий день миру».