2 травня Верховна Рада схвалила постанову, яка узаконює назву чинного режиму в Російській Федерації – «рашизм». Пересічний українець, котрий отримує основну інформацію з телеекрана, не може знати, хто і як голосував за цей важливий документ, оскільки трансляцію з Верховної Ради по телевізору припинена давно, а короткі огляди із парламентської зали транслюються вряди-годи і, зрозуміло, вибірково. Тож нам відомо лише те, що постанову прийнято 251 голосом, двадцять сім народних депутатів утрималися, тридцять вісім не голосували взагалі. Хоч нам хотілося б почути більше – хто з цих шістдесяти п’яти з об’єктивних причин не потрапив на голосування, а хто і досі тримає дулю в своїй депутатській кишені. Це – між іншим.
Український парламент легалізував у нашій країні слово «рашизм» як політичний термін і звернувся до міжнародного товариства із закликом «застосувати реальні заходи для притягнення до відповідальності військовополітичного керівництва Росії та об’єднати зусилля для подолання загроз, які становить для миру та безпеки такий режим». Нарешті. Хоч наші західні партнери вже давно й самі до того дійшли і роблять усе можливе, щоб Україна подолала московських зайд у цій війні. Перемогла, а не зупинилась на півдорозі. Наприкінці лютого відбулася Мюнхенська конференція з безпеки, на якій генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг наголосив на необхідності посилювати підтримку нашої країни й надавати їй усе, що сприятиме її перемозі. «Путін не планує миру, він планує нову війну та нові наступи. І немає жодних ознак того, що він змінив свої амбіції. Деякі хвилюються, що наша підтримка України може спровокувати ескалацію. Дозвольте мені внести ясність – безризикових варіантів немає. Але найбільшим ризиком є перемога Путіна, – сказав генеральний секретар… – Тож підтримувати Україну не лише морально правильно, це також в інтересах нашої безпеки... Дороги назад немає. Кремль хоче іншої Європи». А американський професор Тімоті Снайдер, дав визначення рашизму як одному з варіантів фашизму: наявність культу лідера і культу мертвих, корпоративної держави, міфічного минулого, цензури, теорій змови, централізованої пропаганди, війни і руйнування. У Ютубі з’явилися кілька уривків з аналітичної доповіді Британського об’єднаного інституту Збройних сил (пізніше не раз згадувалися в інших виданнях). «За десять днів (війни в Україні) Путін планував забезпечити фільтрацію цивільного населення для поділу його за чотирма основними категоріями:
– непримиренні, котрі підлягають фізичній ліквідації;
– нелояльне населення, яке можна переконати або залякати;
– нейтральні, яких можна схилити до співробітництва;
– повністю лояльні, готові співробітничати».
Аналітики вказали, що ФСБ проводила, залучаючи частини ВДВ, навчання із захоплення або знищення «вкрай нелояльних». «Помірковано лояльних» планувалося виявляти через квартирні обходи і потім «обробляти» у фільтраційних таборах із залученням контррозвідки. Частину нелояльних мали депортувати в Росію, частину використовувати для контролю над підпільним опором. Уже тільки цього було б достатньо, щоб стверджувати: слово «рашизм» увійде в історію, як синонім фашизму і нацизму.
Політична заява України, хоч і запізнилася десь на рік, виявилася дуже доречною сьогодні, напередодні контрнаступу ЗСУ. Світ напружився в очікуванні гарячої весни в степах України. Український президент Володимир Зеленський категорично відкидає припущення про можливість часткової перемоги, Головнокомандувач Збройних сил Валерій Залужний переконаний: «Допоки ми маємо такого войовничого, з такими імперськими амбіціями сусіда, головним підсумком війни мають стати такі Збройні сили нашої країни, які відкинули б навіть бажання замислитися, що в України можна щось відібрати силою зброї». Мюнхенська конференція з безпеки, що пройшла в лютому висловила повну підтримку такій позиції. Згідні з нею і Сполучені Штати Америки. Попри партійне суперництво напередодні чергових президентських виборів, представники нижньої палати Конгресу США наприкінці квітня презентували у Вашингтоні проєкт резолюції «Щодо позиції Палати представників стосовно умов перемоги України». Співавторами документа виступили законодавці Палати представників Конгресу США республіканець Джо Вілсон та демократ Стів Коен. Згідно з проєктом, Палата представників США підтвердила, що політика Сполучених Штатів полягає в тому, щоб Україна перемогла російське вторгнення і відновила свої міжнародно визнані кордони 1991 року. Американські конгресмени вважають, що мир після перемоги має бути забезпечений шляхом інтеграції України до НАТО та інших євроатлантичних інституцій, що відповідає довгостроковій політиці Сполучених Штатів. Окрім того у проєкті йдеться про те, що США повинні працювати зі своїми союзниками та партнерами, щоб гарантувати виплату рф репарацій, допомогу світової спільноти у відновленні України, притягнення керівництва рф до відповідальності та відновлення справедливості для жертв злочинів, скоєних Росією. Здавалося б, усе зрозуміло.
Усе, та не все. І справа не в тому, що наші бажання відносно поставок зброї від партнерів часом розходяться з їхніми можливостями, що не всі члени НАТО хочуть одного й того ж: одні бажають закінчити війну, аби лиш швидше, другі – воювати до переможного кінця, з репараціями і міжнародним судом. А з іншого боку – Китай з його традиційно хитрою політикою: ніби й не стоїть на боці ерефії, а насправді намагається дати їй час для отримання другого дихання. З літа 2022 року щомісячний імпорт до Китаю енергоносіїв з РФ збільшився більш ніж удвічі порівняно із середньомісячним показником за останні чотири роки, поставки Росії групи товарів для вироблення зброї, яка включає напівпровідники, сьогодні в грошовому виразі у декілька разів більші, ніж середні за останні чотири роки, і складають приблизно 0,5 мільярда доларів на місяць. У телефонній розмові з Володимиром Зеленським лідер Піднебесної Сі Цзіньпін заявив: «Діалог і переговори є єдиним життєздатним виходом «з української кризи», а в ядерній війні ніхто не виграє». Тобто, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Політичне. І погоджуйтесь на перемир’я за російським сценарієм.
Але все це не так насторожує, як наші внутрішні справи: перестановки у Збройних силах, інтриги навколо Головнокомандувача, публічні заяви, чого нам не вистачає для успішного контрнаступу, коли той наступ має розпочатися та коли Крим стане нашим і так далі, зловживання чиновників, шалене збагачення на крові. Більше того – коли наші воїни гинуть на фронті, відстоюючи право українців бути собою, «кабінетні комбатанти» у турборежимі готуються до наступних виборів, захоплюючи плацдарми у всіх службах, які їм можуть посприяти на парламентських та президентських перегонах. І я не здивуюся, якщо в нашому законодавстві за якийсь час з’явиться стаття, згідно з якою дозволятиметься, зрозуміло, в окремих (?) випадках проводити вибори й під час війни. А щоб ми їм не нагадували про Dura lex, sed jex, приймуть закон про кримінальну відповідальність за критику влади. То що саме мав на увазі президент, коли говорив нашим студентам: «Перемога над окупантами може бути одержана, «якщо український народ буде і далі зберігати єдність»?
Я не знаю, чим закінчиться війна. І ніхто не знає. Так само – й коли розпочнеться і закінчиться контрнаступ Збройних сил України. Бо при всій довершеності планів і логіці передбачень у будь-яку ситуацію може втрутитися випадок, котрий переверне все з ніг на голову. Військові аналітики бачать кілька фіналів – від найгіршого до найліпшого. Перший – припинення бойових дій, заморожений конфлікт станом на день підписання так званої мирної угоди, що означатиме поразку України. Другий – припинення бойових дій за умови звільнення захоплених територій України після 24 лютого. Це – чергове продовження кількасотрічної війни, котра триватиме з перервами на переговори й домовленості до наступної широкомасштабної агресії. І третій – повний розгром Росії на фронті, демілітаризація, позбавлення ядерної зброї, повернення до кордонів 1991 року з Керченською протокою включно, оскільки «Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки» від 2003 року був підписаний під загрозою воєнного втручання і в порушення Гельсінської угоди про непорушність кордонів. Можливі й інші. Але за будь-яких умов Україна як окрема держава залишиться. Що ж до Російської Федерації, то вона втратила всі шанси на повернення собі імперського статусу. Відверте ігнорування нею правил ведення війни і міжнародних угод, газовий шантаж, масоване бомбардування життєво важливої інфраструктури України напередодні зимових холодів, звірства і безчинства, які чинять її вояки на окупованих територіях переконали демократичний світ у тому, що Росія у нинішньому вигляді існувати не повинна, незалежно, хто нею правитиме далі – Путін, Распутін, Капутін чи ще якийсь кремлівський Безпутін. На неї чекає доля країни-ізгоя і розпад на національні держави. Коли? За яких умов? Якою ціною?.. На питання «Хто винен?» демократичний світ уже отримав відповідь. Над «Що робити?» дискутує – вголос і пошепки. А нам з вами треба думати ще й про те, якою має стати Україна майбутнього.
P.S. Здулась «матушка». Відомий російський кінорежисер Андрій Кончаловський назвав Путіна «великим стратегом». Це слово означає людину, котра бачить реальну мету і знає, як її досягти. Путін поставив перед собою завданя ослабити позиції Сполучених Штатів у Європі й світі, розсварити країни Альянсу, показати, що Росія хоч і не перша, але й не друга країна на політичній карті, а її доблесна армія – непереможна і може за тиждень-два «поміняти будь-який уряд на планеті», а якусь там Україну і взагалі за два дні поставити на коліна. Але не врахував головного – силу українського духу, прорахувався в оцінці демократичного Заходу і недооцінив унікальної здатності своїх підлеглих красти і брехати. Як наслідок, уже втратив на полях України до двох сотень тисяч своїх головорізів і величезну кількість бойової техніки. Економіку Росії опустив до плінтуса. В сухому залишку перетворив Росію із гегемона на країну-ізгоя. І, зрештою, дожився до виклику в Гаазький суд. Хреновенький з нього вийшов стратег, пане Андрію.
Броніслав Куманський