Якщо говорити точніше – то за кілька днів до нього. Оскільки події, про які йтиметься, відбувалися в ніч з 21 на 22 грудня 2022 року і трохи далі від нас, ніж Диканька й Петербург. Цієї ночі, всі, хто мав змогу дивитися телевізор, практично не спали: спочатку чекали на прес-конференцію Джона Байдена і Володимира Зеленського, котра за київським часом розпочалася пізно ввечері, потім за виступом українського президента в американському Конгресі, що, за тим же часом, проголошувався посеред ночі.
Я не люблю, коли до будь-якої помітної події ліплять прикметник «історичний»: відбувся прорив у операції якоїсь болячки – історичний, виграли місце у футбольному чемпіонаті – історичне, відбулися дебати двох опонентів – історичні… Однак ця зустріч – президентів Сполучених Штатів Америки і України – на звання історичної заслуговує безперечно. Вона поставила крапку над визначенням питанням, якою має бути перемога над агресором, і зблизила керівників двох держав на відстань довіри. Більше того – чітко заявила про суб’єктність нашої держави. Розглядалися три варіанти закінчення війни. Перший – той, що раніше запропонував Володимир Зеленський: виведення російських військ з усієї території України, включно з Кримом і східним Донбасом, захопленим у 2014 році. Другий – відведення військ на лінію 2014 року. І третій – виведення військ включно з Донбасом, але не Кримом. Зупинилися на українському варіанті. А у об’єкта в таких випадках не питають.
З відстані у вісім тисяч кілометрів ми побачили вже не того Зеленського, який забавляв американських бізнесменів метеликами «Країни мрій», а зрілого політика, з чіткою позицією і твердою волею. Президента, котрий знає, з ким розмовляє, як треба розмовляти з досвідченими політиками і що потрібно його країні. Я не голосував за Володимира Зеленського. Не сприйняв його як свого президента до початку повномасштабної російської агресії, не розділяв його розуміння прав і обов’язків лідера країни, не підтримував багато з того, що тоді творилося в Україні. І не голосуватиму знову, якщо він не прибере зі свого оточення та пулу призначенців тих, що вчепилися у владу, як воші в кожуха, і смокчуть з України кров, не зважаючи навіть на війну. Недавній підслідний опікується правоохоронними органами. Жвавий мужчина з очима багдадського злодія шастає по закордонах, перемовляється з «гаманцями» російського президента. Дві відомі дами розкручують схеми: «дама просто приємна» просуває у парламенті закон на користь страхового бізнесу, а «дама, приємна у всіх відношеннях» уже просунула – на користь будівельних магнатів. Десь на периферії впливовий чиновник краде вагонами волонтерську допомогу. В коридорах влади зацікавлені особи намагаються посварити Верховного головнокомандувача з Головнокомандувачем… Тим часом попи з Почаєва виводять на ходу проросійських клікуш, у Києво-Печерській лаврі «православні» співають «Поднимается матушка-Русь», а правоохоронні органи ніяк не наважаться примусити лаврського Лебедя з паствою затанцювати танець смугастих лебедят на нарах. Дуже вже буквально сприйняли деякі наші державники ненароком кинуті слова «Не на часі». Однак, попри все це, не можу не радіти з того, як Володимир Зеленський «тримає удар» Верховного злочинця країни-агресора, як оволодіває наукою перемагати і набуває все більшого авторитету серед провідних політиків світу.
Ця зустріч ще раз підтвердила, що Сполучені Штати Америки не залишать нас напризволяще, а питання з поставками зброї, які час від часу виникають, пояснюються певними причинами та обставинами. Тож широко відомі фейки на зразок «Баден домовився з Росією», «Нас уже поділили між Варшавою і Москвою», «Америка хоче, щоб війна тривала до останнього українця» та інше провокаційне лайно не мають під собою ніяких підстав: США, як і Україна, зацікавлені у якнайшвидшому припиненні агресії і тільки українською перемогою.
Коли саме закінчиться війна, сьогодні не скаже ніхто. Але – що і показала зустріч президентів за кілька днів до Різдва та напередодні Нового року – російській імперії прийшов кінець. Росія – це далеко не «союз нерушимый», це не балет Большого театру, а «соловьинный помет» на екранах російського ТБ, і друга в світі армія – не солдат з врятованою дівчинкою на руках, а ублюдок з унітазом у руках. Що не означає, ніби Росія і багатомільйонний російський народ зникнуть з етнічної карти світу, як планував Путін стосовно нас із вами. Все стане на своєї місця. Але якщо цю країну путінського зразка не перемогти, а лише зупинити сьогодні, то завтра, зализавши рани, вона знову запустить кігті у чиїсь кордони. Така природа ідеології «русского мира» і рашизму як засобу її втілення. Хотілося, щоб демократичний світ позбувся їх уже в результаті цієї війни.
Амінь. З Різдвом Христовим!
Броніслав Куманський