Кажуть, перша ластівка весни не робить. Хай і так. Але вона її провіщає. Музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку визнав Іллю Рєпіна українським художником. У підписі до портрету письменника Всеволода Гаршина (1884), який зберігається в галереї цього музею, відтепер значиться, що це робота українця Іллі Рєпіна. Уявляю, як заголосили з цього приводу російські патріоти: «Как? Рєпин – хохол? На святое посяґгнули, нелюди!».
Ну, стосовно святого, то у росіян своє мірило: що з воза впало, те пропало, Бог простить. А «падає» те, що потрапяє до їхніх рук. Скажімо, Феодосійська картинна галерея з 1880 року існувала як власність рідного міста художника Айвазовського. «Моє щире бажання, щоби будинок моєї картинної галереї в місті Феодосії з усіма в ній картинами, статуями й іншими творами мистецтва, що перебувають у цій галереї, складали повну власність міста Феодосії, і в пам'ять про мене, Айвазовського, відказую галерею місту Феодосії, моєму рідному місту», – заповідав Іван Костянтинович. Дошка з цим написом і досі (поки що?) висить на фасаді галереї. В лютому 2014 року, як відомо, Крим захопили зелені чоловічки «с раскосыми и жадными глазами», і невдовзі на півострові розпочався процес перегляду власності, в результаті якого галерея імені художника стала вже власністью, вибачте за слово, Республіки Крим. А оскільки невдовзі «республіку» зарахували до Південного федерального округу РФ, то і галерея перейшла у власність Росії, точніше – її музейного фонду.
Це лише один приклад того, як наша північно-східна сусідка наслідує традиції предків: «Было вашим, стало нашим». Започатковані ще Андрієм Боголюбський, котрий пограбував Київ і вивіз ікону Вишгородської Божої матері до Суздаля, яка експонується тепер у Третьяковській галереї під іменем Володимирської. Що ж до знаменитостей, занесених на російські скрижалі, то за часів імперії вони просто іменувалися «русскими». Навіть Левітан, котрому, як єврею, забороняли проживати в Москві, значився «русским живописцем». Кращому пейзажисту Росії аплодували на вернісажах і вказували на двері за межею осідлості, коли оплески затихали.
Талановиті люди з околиць їхали до Петербурга не стільки з любові до столиці, скільки від неможливості отримати освіту у своїх краях. Зокрема Україна отримала право на відкриття університету аж у першій третині ХІХ століття. Відомо, якою трагедією закінчилося намагання Максима Березовського відкрити в рідному Глухові музичну академію – першу консерваторію в Україні (підросійській) дозволили відкрити лише у 1913 році, перший навчальний художній заклад (і той приватний) тільки у 1875-у, це була художня школа Миколи Мурашка, що утримувалася коштом мецената Івана Терещенка. Ілля Юхимович на той час уже закінчив Петербурзьку академію, прославився картиною «Бурлаки на Волзі». Він швидко і заслужено став ключовою постаттю в російському образотворчому мистецтвї. Та чи така вже й бездоганна дефініція – «Репин – великий русский художник»? Що великий, сумнівів немає й не може бути. А от щодо «русского»…
Рєпін народився й виріс в Україні, походив з козацького роду (який згодом став солдатським), любив свою малу батьківщину, дружив з видатними українцями того часу, писав Україну, захоплювався її історією. Однак, головним чином героїкою, глибинних процесів минувшини не знав, вважав себе громадянином Росіїї, як ми ще недавно – в першу чергу громадянами Радянського союзу. Та душа на паспорт не зважає, натомість не дозволяє забути, звідки ти родом. І це правда. Одні лиш його «Запорожці» перекреслюють сказане художником в запалі суперечки з колегою: «Я русский художник» (це я для тих, хто захоче використати його слова в якості контраргумента). Опинившись за кордоном, у Куокалі, Рєпін назвав невеличний пагорбок у парку поблизу свого будинку Чугуївською гіркою, а поховати його заповідав у рідному Чугуєві. Але там уже господарювала радянська влада, тож за наполяганням дружини вічний спокій Ілля Юхимович знайшов поблизу цієї гірки.
Питання національної ідентифікації заслуженої людини – складне, часто спірне, особливо коли вона сама не встигла з цим визначитися. Думаю, що Metropolitan Museum of Art, четвертий у світі художній музей за кількістю відвідувачів, мав підстави назвати Рєпіна українським художником, який жив і працював у Російській імперії. Пора вже й нам самим визначатися з тим, хто є хто, а хто – hu. Вимушена подвійна ідентифікація з багатьма українцями зіграла поганий жарт.
Он і дочка нашого земляка поета Тарковського Марина, відвідавши Україну після проголошення державної незалежності, «с удивлением услышала, что Гоголь – украинский писатель». Сучасники Миколи Васильовича так глибоко не дивувались, натомість запитували його самого, яка у нього душа – «хохлацкая или русская?». На постаменті московського пам’ятника роботи Андреєва (1909 рік) написали коротко: «Гоголь». А вже на іншому, роботи Миколи Томського (1952) – розлого: «Великому русскому художнику слова Николаю Васильевичу Гоголю от правительства Советского Союза». Щоб ніхто не задавав незручних запитань. Отак в уми громадян Російської імперії – Радянського Союзу вселялася ця подвійна ідентичність, яка в Російській Федерації почала утверджуватися, однозначно як російська: «Дмитрий Левицкий – русский художник», «Дмитрий Бортнянский – русский композитор и дирижер», «Иван Зарудный (той, що показав Московії, що то за стиль бароко) – русский архитектор», «Михаил Остроградский – русский математик»… І далі – визначення «советский» непомітно переходить у «русский», та там і залишається. Я якось подумав, що коли б із Росії познімати все – імена, відкриття, дії, спадщину та ін., що по праву належать вихідцям із колишніх «окраин» і союзних республік, та все створене на її території європейськими митцями, то на ній самій залишиться хіба що сарафан з кокошником Це, звичайно, гротеск. Але чи не гротескними (у прямому перекладі – печерними) є заяви російських політиків, попів і протопопів про «особую цивилизацию» на московських болотах?
Так чи інакше, а Російська Федерація зрештою опиниться в становищі переможеної, не важливо, як воно називатиметься: відступ, програш, капітуляція. Вірю в це не з бажання, щоб так було, а спираючись на об’єктивну ситуацію: історики нарахували після Переяславської ради двадцять дві російсько-українські війни різного характеру і різного формату, але нинішня особлива – війна світоглядна, двох систем: демократичної (хай вона в Україні тільки відроджується) і ординської. А тому на наш бік тією чи іншою мірою залучено практично всю світову демократичну спільноту. І це вже залежить не стільки від нас, як від неї, щоб не допустити безкарного залишення Росією нашої території.
У заключному акті поруч із вимогою відшкодування наших втрат у війні, контрибуціями і конфіскаціями вивезених з України цінностей має бути зафіксована і необхідність повернення всього награбованого нею за майже чотириста років окупації України та ідентифікації особистостей. Новітня історія України повинна базуватися на правді про її минуле. Робота ця – не на роки, а на десятиліття, а то й сторіччя: он Британський музей «повертає» Греції рельєфи Парфенону уже понад 200 років, а Розетський камінь (із нього розпочалося розшифрування єгипетського письма) – і більше того. Але починати треба вже зараз. А то на київських пагорбах ще й досі залишається чимало мудрагелів, для котрих усе і завжди не на часі. Чому б ото – й досі?
Броніслав Куманський