Прекрасний подарунок піднесла доля «великому стратегу», «справжньому бійцю», у якого «потрібно вчитися», до його 70-річчя. Таким салютом на свою честь, як фейєрверк на Кримському мосту, міг би похвалитися не кожен агресор. Я написав «піднесла доля», бо ми ще довго не знатимемо, хто здійснив цю унікальну операцію: ЗСУ, українські партизани, одне з ворогуючих між собою російських угруповань – військових чи «лицарів без страху і докору», збіг обставин, помножений на безтолковість, а, може, й справді «Святий дух», як каже один відомий симпатик України. Та це, в принципі, нам сьогодні й не обов’язково знати, головне в іншому – світ знову переконався у дутій величі Росії, цього разу – в нібито невразливості головних об’єктів її військової інфраструктури.
Епітети, наведені вище, адресував російському президенту відомий кінорежисер Андрій Міхалков-Кончаловський, якого я донедавна вважав людиною, набагато тверезішою за свого брата Нікіту, котрий, щоб виокремитися поміж інших міхалкових, якось заявив: «Вообще то, мы – не МихалкОвы, а МихАлковы». Андрій Сергійович не впадав у транс, коли говорив про Росію, до пори прихильно ставився до Сполучених Штатів і західного кіно. Знімав пристойні фільми і особливо не піарився. Що йому поганого зробив американський долар, не знаю, але тепер кінорежисер, що з десяток років пропрацював у Голівуді, дуже сердитий на США, американську валюту, звинувачує демократичний Захід у тому, що це він підштовхував Україну до того, щоб Росія пішла на неї війною і плутається у питаннях історії на рівні випускника кацапетівської неповної середньої школи. Про що свідчать хоча б такі його висловлювання: «Никто не спрашивал у русских, нужно ли сделать Крым частью Украины» (можна подумати, що хтось запитував корінне населення півострова, чи треба було його приєднувати до Російської імперії в 1783 році, або виселяти з Криму у 1944-му). «Одна из главных задач объявления Путиным спецоперации – сделать жизнь людей в Украине и Л/ДНР лучше, освободив их от гнета националистического правительства, которое мало заботится о гражданах» (не доведи, Господи, й нам такої турботи, як у Кремля про своїх громадян), «Присоединение Крыма было единственно правильным ходом», більше того – він сам «видел документы о том, что американцы в Крыму должны были ставить свою базу» (еге ж, запросили в Пентгон, показали проєкти і мапу, тільки просили нічого не говорити Путіну). І, як вишенька на торті, – «Развенчание культа личности Сталина было ошибкой Никиты Хрущева».
Мені важко зрозуміти таких росіян. Талановита людина, достатньо освічена, побачив немало світу і людей, гуманіст, ніби й демократ. У чомусь із ним, зокрема й у несприйнятті деяких речей на Заході, важко не погодитися, бо й там далеко не все, як треба, а деякі речі взагалі не прийнятні, тільки не вони становлять європейські цінності. То звідки таке несприйняття, ця вперта впевненість, ніби Росія – «впереди планеты всей» і має право втручатися в життя інших держав та народів? «Мнение о том, что Украина когда-то станет частью Европы столь же правдиво, подобно тому, что Россия станет европейским государством». Зверніть увагу на стилістику – це ж мова Валуєвського циркуляра: «Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания…». І прочая, і прочая.
Влітку Андрій Кончаловський відзначив своє 85-річчя. Президент Путін тепло привітав його з круглою датою. Мабуть, надіслав своє привітання своєму президенту й російський режисер з нагоди його 70-річчя. Цікавіше було б прочитати, чи знову він назвав його «великим стратегом». Але не прочитаємо, і, знову ж таки, це не обов’язково. Краще – про епітети.
Як відомо, слово «стратег» характеризує людину, котра бачить реальну мету і знає, як її досягти. Певною мірою воно суголосне іншому – переможець. Путін поставив собі за мету ослабити позиції Сполучених Штатів у Європі, розсварити країни Альянсу, показати, що Росія хоч і не перша, але й не друга країна на політичній карті світу, а її доблесна армія – непереможна і може за тиждень-два поставити якусь там Україну на коліна. Але не врахував головного – сили народного духу. В результаті, за сім місяців втратив на полях України до сімдесяти тисяч своїх вояків, у тому числі кілька елітарних підрозділів, величезну кількість бойової техніки і, докотившись до «від’ємних успіхів», лякає світ ядерним ударом. В економіці довів Росію до катастрофічної ізоляції, за кордоном лише окремі колеги подають йому руку, у своєму середовищі постійно оглядається, хто першим встромить ножа в спину. Перетворив Росію із гегемона на країну-ізгоя. Хреновенький з нього вийшов стратег, вибачте за русизм.
На минулому тижні відбулися події без перебільшення історичного значення. Парламентська асамблея ООН прийняла резолюцію «Територіальна цілісність України і захист принципів Статуту ООН», а це означає, що «спроба анексії РФ (українських територій) нічого не варта і ніколи не буде визнана вільними націями». Лідери країн Групи семи (G7) після віртуальної зустрічі із президентом України, виступили зі спільною заявою, в якій засудили дії РФ та її президента Володимира Путіна і нагадали, що «невибіркові атаки на цивільне населення є воєнним злочином» та запевнили, що він зі своїми поплічниками стане перед судом. «Група семи» зазначила, що справедливий мир повинен включати такі елементи, як дотримання статуту ООН щодо захисту територіальної цілісності та суверенітету; збереження здатності України захищатися в майбутньому; забезпечення відновлення та реконструкції України, включно з вивченням шляхів для цього за рахунок коштів з Росії; притягнення до відповідальності за російські злочини, скоєні під час війни. Це ті вимоги України, які виклав Володимир Зеленський під час зустрічі. На засіданні «Ромштайн-6» було погоджено надання нам систем протиповітряної оборони різних типів. Сполучені Штати розглядають питання про створення в Україні інтегрованої системи протиповітряної і протиракетної оборони.
У відповідь з проросійського підворіття в Україні (коли вже з ним розбереться СБУ?!), заскавучали ексзавсідники екстелеканалів Медведчука, мовляв, якби Захід нам вчасно надав усе необхідне, то не було б стільки жертв. Їх і справді б не було, коли б Путін не напав на Україну, все інше – від лукавого. Постачання нам зброї має свою логіку, з урахуванням можливостей і стану справ. Не треба забувати, що кожен факт передачі Україні того чи іншого комплексу повинен мати переконливе пояснення доцільності такого кроку – це не Мордор, якому плювати на міжнародні закони ведення війни. І що у Заходу вистачає й своїх проблем, від вирішення яких залежить зокрема й військова допомога нашій країні.
Та повернемося до відомого кінорежисера. Андрій Михалков вважає, що Україна – це Малоросія, а Крим – «исконно русская територия». Ну, то й хай собі так думає, «думать не вредно», як казав один мій добрий знайомий. Але коли Андрій Сергійович говорить, що у Путіна «треба вчитися», це означає, що він підтримує кремлівського агресора, схвалює його атаки на мирне населення України, намагання позбавити його мереж життєзабеспечення. Це як Сталін у 41-му… У відомого кінорежисера вистачило громадянської мужності, щоб підписати відкритого листа на захист арештованої за «панк-молебен» у храмі Христа Спасителя групи Pussi Riot. А от звірства співвітчизників у Бучі й Ірпіні його не зворушили й не обурили.
А тепер – чому для цієї статті я вибрав постать саме Андрія Кончаловського? Напевне, тому, що у серпні йому виповнилося стільки ж, як мені у квітні. Отже, хоч і прожили ми на далеких один від одного суспільних щаблях, але були свідками одного й того ж часу. А ще тому, що Андрій Сергійович належить не просто до інтелігенції, а інтелігенції творчої. Його генеалогія закарбувала імена видатного художника історичного живопису Василя Сурикова, академіка Академії мистецтв СРСР Петра Кончаловського, відомого поета, автора не тільки гімну Радянського Союзу Сергія Михалкова. Це – духовна аристократія, еліта найвищого порядку, покликана формувати народну душу. Не вийшло. Не та інтелігенція, не ті аристократи, не той народ. Агресія проти України висвітлила головну проблему московської держави: виявилося, що міфічна «загадковість» російської душі полягає в тому, що Росія перейняла лише зовнішні ознаки європейської цивілізації, духовно залишившись в ординської свідомості і при кріпосному праві, яке дозволяє собі переносити й на міждержавні справи. І цим себе прирекла.
Броніслав Куманський