Як написав би автор «Повісті проминулих літ», доживи він до наших днів: «А у сечьни 7531 года от Сотворения мира на полях истинной Руси империи Московской приидоша гаплык». У наших пращурів місяць лютий називався сечьнь і у 2023 році від народження Христа на події він виявився щедрим.
Кінець місяця був настільки насиченим ними, що коли б мене запитали, яка з них найбільше вразила, я б відповів: усі вони пов’язані одна з одною так, що кожна з них як яскравий епізод одного явища. Я не політичний оглядач і не військовий аналітик, тому роблю висновки з очевидного. А тому посилатимуся на оцінки незаперечних авторитетів. У першу чергу – відомого українського письменника й дипломата Юрія Щербака, котрий сказав про це: «Ми стали свідками величезних подій стратегічного значення».
До них Україна йшла через важкі бої і складну дипломатію, доводячи світу, що ми – не ніхто і звати нас не ніяк, а мужня і сильна європейська нація, котра століттями знаходилася в тіні агресивної імперії, сформованої в ординському лоні. Нам ще тільки тридцять. Ми ще остаточно не зішкребли із себе нашарування меншовартості і малоросійства, котрими покрилися за триста з лишнім років неволі, остаточно не вичавили із себе раба, але вже піднялися на ноги і як той біблійний Давид взяли до рук пращу. Світ це побачив і оцінив.
17-19 лютого в Мюнхені пройшла безпекова конференція, на якій чи не центральна увага була приділена розв’язаній Москвою російсько-українській війні. Її учасники підтвердили, що світовий порядок денний сьогодні визначається вимогою підтримати Україну настільки, наскільки потрібно для перемоги. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг наголосив:. «Путін не планує миру, він планує нову війну та нові наступи. І немає жодних ознак того, що він змегшив свої амбіції. Деякі хвилюються, що наша підтримка України може спровокувати ескалацію. Дозвольте мені внести ясність – безризикових варіантів немає. Але найбільшим ризиком є перемога Путіна. Тож підтримувати Україну не лише морально правильно, це також в інтересах нашої безпеки... Дороги назад немає. Кремль хоче іншої Європи. Ту, де Росія контролює сусідів».
Європа позбавляється ілюзій і страхів, які їй заважали на початку російської агресії. Джо Байден не був настільки наївним. Як істинний американець, він реаліст. Я в ньому ніколи не розчаровувався. Його український сентимент спирається не на особисті симпатії, а на американський практицизм. Він краще за багатьох інших західних політиків розуміє, що Україна – географічно, історично, політично – приречена бути прикордонною зоною між двома цивілізаціями: євроатлантичною і так званим русским миром. Країною сильною, економічно стабільною, соціально забезпеченою, як союзник надійною. І невідступно підтримує її. Я міг би зараз про це й не писати: кому яке діло до мого ставлення до сера Джо? Хтось любить попа, хтось попову доньку і далі за текстом.
Однак, нам, котрі самі за тридцять років не зробили майже нічого, щоб забезпечити тривалий мир на українській землі, тепер хочеться всього і відразу. Ми чекаємо від Заходу негайного забезпечення наших потреб. Хоч там вистачає й своїх проблем. Там Трампу вдалося настільки розладнати внутрішні зв’язки в Альянсі, що налагодження їх потребувало чимало зусиль. І у наших верхах ще треба було розібратися, кому й коли можна довіряти, та й про безпеку своєї країни треба думати. Та повзуть слухи по базару. Мовляв Америка скупиться на зброю, вони навмисне затягують війну, і взагалі «Байден нас зливає». Їх поширюють провокатори «в степах України» та корисні ідіоти. Одні – бо це їхні гроші, другі, щоб почесати язики і, відчути себе експертами бодай на лавці для пенсіонерів. А ми з вами не забуваймо, що коли б не західна допомога, України як держави вже не було б.
Байден – не багатослівний, словами не розкидається. Абсолютно відверто про своє ставлення до України і путінської Росії висловив уже у Варшаві, на дванадцятому місяці війни: «Київ міцно стоїть, вільний і гордий… Диктатор, який прагне відродити імперію, ніколи не подолає любов народу до свободи, а Україна ніколи не стане жертвою Росії». І якщо гіпотетично Росія виграє війну, це буде крах для США, для НАТО, для ЄС, це будуть неймовірні, катастрофічні наслідки. Але руйнувати Росію як державу ніхто не збирається: «Ми хочемо жити в мирі. Ми не ваші вороги. Ця війна не необхідність, це трагедія. Цю війну обрав Путін». Відверто висловився й про російського президента, якого бачить як «політичного карлика, дрібного злочинця, що стоїть перед судом історії» (Юрій Щербак).
І насамкінець – про незапланований візит президента США до Києва. Запланований, виявляється. І його підготовкою з українського боку займалися не тільки на Банковій, а й опозиція. Що вселяє надію на те, що наші політики якось та порозуміються – адже війна, і Україна у нас одна, хоч деякі пустомели вже починають говорити про «корейський варіант» закінчення війни. Говорити на аудиторію, у Ютубі, з екрана телевізора. І ніхто їм, чомусь, не дає по морді.
Візит Джо Байдена до Києва ошелешив російський політиків і пропагандистів. Вони наговорили масу дурниць, але я їх наводити не буду, щоб не забирати в читача час. Процитую лише репліку прес-аташе Міністерства закордонних справ Російської Федерації Марії Захарової з приводу відвідин Михайлівського Золотоверхого собору обома президентами: «Кто же из них православный?» Таке коментарів не потребує.
Повернуся краще до літописного запису, згаданого на початку. Звичайно, коли путінська Росія, як факт і як символ, перестане існувати остаточно і яким чином, сьогодні ще ніхто не скаже. Однак, саме наприкінці лютого 2023 року їй винесено вирок. Росія путінського зразка після перемоги над нею може розпастися на кілька територій, а може й зберегтися як цілісна держава, але повернути захоплені нею території України, Грузії, Азербайджану, Німеччини, Японії, Фінляндії. Однак нейтралізувати її як військову потугу життєво необхідно за будь-якого варіанту. Інакше, оговтавшись, вона знову простягне свої медвежі лапи до когось із сусідів.
Броніслав Куманський