Цікаво, які ще аргументи після Бучі, Ірпеня, Маріуполя та ін. потрібні кропивничанам, аби вони нарешті зрозуміли, що Росія перестане в нас стріляти тільки після того, як переконається, що назад дороги немає – ми відмовилися від усього того, що нас пов’язує з нею, назавжди. Немає у нас «старшого брата», немає для нас «хороших» росіян на території Російської Федерації, немає сусіда, з яким можна сісти 8 травня під вишнею чи берізкою і випити по чарці на спомин про загиблих батьків і дідів… Все це остаточно перекреслила російська агресія під гаслом знищення українців як народу, а України – як держави.
Я довго був наївним. У дні серпневого путчу 1991 року під радянськими танками в Москві загинули троє – росіянин Володимир Усов, українець Дмитро Комар і єврей Ілля Кричевський. І я, в принципі людина немарновірна, побачив у цьому потаємний смисл: саме представники цих народів після звільнення із «тюрми народів», поведуть перед у створенні на одній шостій планети нової реальності. Не вийшло. Росіяни невдовзі після переляку повернулась до імперської ідеї і почали нарощувати апетити стосовно відновлення «Союзу незламного». Євреї масово виїхали подалі від неї, на свою етнічну Батьківщину, – в розумі їм не відмовиш. Українці ж, навпаки, щиро повірили у справді братні стосунки з росіянами після здобуття незалежності – про нашу політичну довірливість говорив ще Лев Троцький. А майор Суровкін, котрий тоді командував колоною бронетехніки, під гусеницями якої загинули хлопці, став генералом армії, кавалером Золотої зірки Героя Росії і сьогодні відповідає за бомбардування українських міст.
Моя наївність закінчилася тоді, коли почали ділити Чорноморський флот. Але дехто з моїх співвітчизників не подолав її й досі. Ось що, наприклад, написала моя практично ровесниця у своїй відповіді відділу комунікацій з громадськістю Кропивницької міської ради на питання про зміну символіки міста: «Мої предки будували Єлисаветград. Дідусь мій служив на кораблі «Георгій Потьомкін». Нині триває війна, на це треба багато грошей. Тому їх краще спрямувати на Збройні сили України, ніж зараз міняти». Ну, по перше, броненосець називався дещо інакше – «Князь Потемкин-Таврический», по-друге – князя звали не Георгієм, а Григорієм. І якщо під словом «будували» розуміти «розбудовували», то предки корінних кропивничан «будували» і Єлисаветград, і Зінов’євськ, і Кірове, й Кіровоград. Це я до того, що ось так – приблизно – ми підходимо й до таких серйозних речей, як дерадянізація і дерусифікація: «Хороша была Маруся, лучше не было в селе».
Відповіді містян на питання «Чи підтримуєте ви зміну символіки міста – герба і прапора?» могли б ошелешити – 53,3 відсотка «за» і 46,7 «проти», якби не кількість тих, хто взяв участь в опитуванні – аж 241 людина. І коли б не знати результатів іншого опитування – всеукраїнського. Яке показало, що 81 відсоток українців негативно ставляться до мешканців Росії, практично половина категорично проти відновлення дружніх стосунків з ними після закінчення війни. Тут справа в іншому – в методології. Опитування слід було проводити не пасивно, переклавши участь у ньому на самих жителів міста, а активно – через телефон. Що й варто врахувати в майбутньому.
Не буду наводити своїх аргументів на користь змін, я їх не раз висловлював у своїх публікаціях ще тоді, коли Кіровоград шукав заміну своїй назві – і про те, що слово «дворець» – практично калька з російської, воно в українській означає ще й вокзал, навіть курінь і що ніякого палацу в архітектурному розумінні на цій вулиці ніколи не було. А також, що її слід перейменувати на Театральну, а центральним у гербі міста має стати зображення фасаду театру ім. Кропивницького або ж узагалі – класична театральна маска. Оскільки більш вагомої події в житті нашого міста, як та, що сталася 27 жовтня 1882 року – народження національного реалістичного Театру корифеїв, не було й ніколи не буде.
Хочу сказати про інше. В одному зі свої виступів у радіопрограмі «Що ж ми за народ такий?» Володимир Яворівський з оптимізмом заявив, що українці довго запрягають, зате швидко їдуть. Через кілька років, дещо охолонувши, розповів анекдот про чумаків, котрі вирушили в Крим по сіль. Десь за місяць після від’їзду їхні вози земляки побачили біля корчми сусіднього села. Побігли, щоб привітати з поверненням. Заглянули в корчму, а там отаман тримає в руці чарку і звертається до побратимів: «Ну, хлопці, ще по одній та й вирушаємо в Крим». Отак і ми – вже пішов тридцять другий рік нашої незалежності, а ми й досі ніяк не від’їдемо ні від радянщини, ні від російщини.
Чия он статуя стоїть перед фасадом будинку Кропивницької міської ради? Єлисаветградського міського голови, надвірного радника, підприємця Олександра Пашутіна, відомого своєю оглядовою монографією «Історичний нарис Єлисаветграда», комерційною діяльністю та…мовчазною згодою на єврейський погром. За Пашутіна було здійснено ряд міських проєктів, але то було не стільки заслугою самого Олександра Миколайовича, скільки вимогою часу. До того ж у цих проєктах був матеріальний інтерес безпосередньо його самого. Прочитайте, з яким захопленням про нього говориться в анотації до пам’ятника: «Пам'ятник видатному міському голові Єлисаветграда… являє собою статую Пашутіна, що тримається за стілець — за задумом авторів проекту це символізує спадкоємність міської влади». Якої влади, чиєї? Імперської, пані й панове шанувальники старовини. За віддане служіння царській владі Пашутіна було нагороджено багатьма орденами, аж до святої Анни, він мав багато інших відзнак, серед яких коштовний перстень з вензелем Олександра Третього, пожалуваний імператором. Що ж до художніх якостей статуї, то невдовзі після її встановлення ми говорили про це зі скульптором Віктором Френчком і обоє погодилися, що великої цінності вона собою не являє. Про що я тоді й написав у «Народному слові».
Але пам’ятник стоїть. І вулиця Пашутінська пролягає містом. Тільки чому тут дивуватися, коли й Верховна Рада ось уже протягом шести років ніяк не розпрощається з радянською назвою нашої області.
Броніслав Куманський