Сьогодні у Білокам’яній Побєдобєсіє. Не так, щоб велике – високопоставлених гостей чорт-ма. Не так, щоб вражаюче – хіба що запустять із Красної площі ядрьону боНбу на Зачепилівку. І не дуже веселе – луплять орків наші хлопці, аж гай гуде. Зате, як завжди – «наши деды воевали» і з фанфарами та фронтовими «стограмами» під каспійську тюлєчку.
Коли я пишу ці рядки, а пишу я їх напередодні сьогодні, ще невідомо, який фортель викине російський офіцер запасу полковник Путін: оголосить Україні війну, розпочне повну мобілізацію, зарахує ОРДЛО до складу Росії чи ще щось, на цю хвилину ви вже знаєте. Може, й нічого не викине, хіба що про щось збреше. Тільки справа в тому, що до яких би несподіванок він не вдавався, «голубая мечта идиота» не збудеться: Україну з карти світу він не зітре і українців росіянами не зробить. Не денаціоналізує, над чим безуспішно в поті чола трудилися російські царі і радянські секи протягом трьохсот з лишком років. І не демілітаризує, навпаки – Україна в результаті цієї війни стане значно потужнішою, оснащеною сучасною зброєю і великим бойовим досвідом.
Кажуть, що гірше за дурня буває хіба що дурень з ініціативою. Мабуть, так: назвіть мені просто дурня, котрий би зробив усе, щоб завалити власну країну. Але то справа громадян Росії, яких дурнів їй вирощувати. Доклавши стільки зусиль і поклавши стільки своїх співвітчизників для перемоги у складі антигітлерівської коаліції над німецьким фашизмом, щоб зрештою прийти до фашизму власного – російського, на це здатне хіба що суспільство з дуже хворою самооцінкою. Збільшити протягом кількох століть свою територію у сорок з лишком разів і залишитися жебрацькою, населеною підневільним людом країною, котра постійно відстає від своїх європейських сусідів на добру сотню років, може хіба що держава, здатна на те, щоб руйнувати, а не творити. І це також справа самих росіян. Однак вони у свій вир втягують і народи, котрі потрапляють в їхню орбіту і ведуть їх у нікуди. А тих, хто прагне вирватися з їхніх лап, намагаються силою повернути у тайожне стійло. Тож, мабуть не варто Папі Римському їхати до Путіна в гості, щоб поговорити про причинно-наслідкові зв’язки добра і зла, – вони на поверхні. Але це справа вже самого Папи.
А наша – перемогти ворога. Щоб там не говорив Путін з трибуни Мавзолею чи якоїсь зали, як би не хвалився своєю «непобедимой и легендарной», перемога буде за нами. Я в це вірю. Бо у перемозі переконані наші воїни, котрі дивують світ мужністю, відвагою і військовою майстерністю. У ній не сумнівається український народ, який нарешті зрозумів, що Росія – наш не ситуативний, а історичний ворог, котрий намагатиметься знищити нас, доки ми не поставимо його на коліна. У нашу перемогу повірили Сполучені Штати і Європа, котрі підтримали нас на порі захисту, а тепер надають зброю для контрнаступу на армію агресора. Я, схоже, перейшов на патетику, але вона щира і не безпідставна. Небезпечний інший пафос. Боюсь, коли ми заявляємо, ніби довели, що наша армія найкраща в світі. Боюсь міністрів з автоматом наперевіс. І побоююсь дурнів домашніх.
Коли б наша армія була справді найсильнішою, то ми б не воювали чужою зброєю, і взагалі Росія не перейшла б через український кордон. Інша справа – наші воїни. Ще відомий ворог України, наш з вами земляк Лев Троцький говорив: «Вільний дух запорізького козацтва змушує українців творити чудеса». Сьогодні цей дух знову проснувся в нас, ми дивуємо світ військовою доблестю. Втім, уже не дивуємо, світ тепер сприймає це як належне. І визнає, що українська армія перебуває на першій лінії цивілізаційного протистояння демократії та фашизму. Тільки який дурень (якщо не провокатор) порадив спікеру Верховної Ради вийти на трибуну у футболці із зображенням президента України в образі Че Гевари – міжнародного терориста, який намагався розпалювати громадянські війни в Латинській Америці і котрого звинувачували в особистому садизмі та тортурах цивільних громадян? Того самого, що закликав СРСР вдарити ядерними ракетами по США (!). Слава Богу, у Вашингтоні думають про майбутнє і не влаштовують через такі речі скандалів. Та виникає питання, чи остаточно визначилися зі своїм майбутнім ми самі?
Тепер нас об’єднують одне завдання і єдиний інтерес – перемога над ворогом. Та по війні у кожного на перший план природно вийде власний інтерес, і не у кожного суголосний із зацікавленням суспільним, громадянським, партійним та… здоровим глуздом. Нікуди не дінуться, хіба що трохи затихнуть, ні «Україна – багатонаціональна країна» (набридло вже наводити визначення ООН), ні «не все там виноватые», ні «общая история» та інша бредня, бо не згинуть її носії. Не зникне сама по собі й корупція. Так само не щезнуть політики, котрі ніяк не піднімуть свої дупи з порєбрика, щоб встати на рівні ноги. Скажіть, хтось може толком пояснити, чому Верховна Рада, замість того, щоб прийняти закон 7297 і назавжди відірватися від «побєдоБЄСной Росії, натомість проголосувала за заяву «З нагоди 77-ї річниці перемоги над нацизмом та про неприпустимість присвоєння Російською Федерацією перемоги над нацизмом»? Таке собі а-я-яй. А де тут логіка? Акт про капітуляцію нацистської Німеччини було підписано о 22 годині 43 хвилині 8-го травня. І ця дата увійшла у традицію всіх країн світу як день перемоги над нацистською Німеччиною, незалежно від часових поясів, на яких вони знаходяться. Лише Росія вирішила по-іншому, бо у Москві тоді було 0 годин 43 хвилини 9-го. Чому ми маємо жити за її календарем? Між іншим, за київським часом тоді було 23 години 43 хвилини – закінчувався восьмий день травня 1945 року.
Застарілі хвороби лікуються довго. Але ми не маємо часу на тривалі консиліуми. У перші ж дні миру повинні рішуче відрізати від себе совка і Білокам’яну – цю ракову пухлину, котра протягом віків заважала нам розвиватися у загальноєвропейському руслі. Це буде так само боляче, точніше – важко. Але необхідно. Днями у виступі президента Володимира Зеленського у Верховній Раді прозвучала програмна фраза, звернута до депутатів, але яка стосується кожного з нас: «Ключові слова: народ і Україна! Порядок денний ВР – очевидний. Ключове слово: порядок. Немає часу на спам, на сварки і на піар. Вас і так усі знають. Сьогодні важливий мудрий раціоналізм і здоровий націоналізм». А іншого й не треба. Бо нездоровий націоналізм – це ксенофобія, шовінізм, нацизм, на що українці ніколи не хворіли. Все, сказане президентом, плюс український романтизм слід буде перенести і на повоєнну відбудову, взагалі на наше майбутнє життя. Що ж стосується порядку денного після війни, то про це поговоримо наступного разу.
Броніслав Куманський