Коли я пишу ці рядки, русня обклала Харків з чотирьох боків і обстрілює його з «Градів», у Броварах вибухнув «Искандер» – є вбиті й поранені, зруйновані у результаті російського ракетного удару по Василькові, Білій Церкві та Калинівці гуртожиток та дві житлові п’ятиповерхірки.
96 ворожих танків, двадцять «Градів», вісім бензовозів спалили наші воїни вогнем артилерії та ударами «Байрактарів» під Лебедином, під удар безпілотника потрапив ще один московський «Бук» поблизу лісу, здається, на Житомирщині. Все це відбулося сьогодні.
Яким буде день, коли ви читатимете мою статтю, відомо хіба що Тому, хто «знає все вперед, і всюди бачить нас». Зате на тлі цієї яскравої і динамічної хроніки викристалізовуються відповіді на питання, котрих ми не мали чи плуталися в них ще тиждень тому.
Я свідомо намагаюся загнати себе подалі від емоцій, спробую говорити відсторонено, щоб уникнути упереджень. У ці дні українці ставлять остаточну крапку у своїх стосунках з Московією, а це треба робити на тверезу голову, аби у черговий раз не піддатися на обіцянки та цяцянки. Маємо назавжди відірватися від Росії настільки, щоб вона більше ніколи не могла впливати на нас ні фізично, ні ментально, ні інтелектуально – як навчала колись своїх студентів університетська професура: «Забудьте все, чого вас навчали в школі». Цей жарт не такий уже й безглуздий, якщо йдеться про вищий ступінь свідомості. А ми якраз і виходимо на нього.
Отже, про що я? Про наше ставлення до росіян. Це питання мене не полишає з того часу, як почав усерйоз займатися політичною журналістикою. Ми понад триста років жили під десницею Москви– Петербурга-радянської Москви. Багато в чому зрослись із росіянами, але ними не стали навіть в умовах щонайжорстокіших репресій. Уже це мало б показати кремлівському безумцю, що нас можна знищити, але не можна підкорити. А от на побутовому рівні помітно зблизилися. І могли б бути добрими сусідами. Тільки Росія нас завжди бачила не сусідами, а пахолками.
Коли раніше в товаристві заходила розмова про ставлення до росіян (громадян Росії), я відповідав, що як до нації ставлюся нейтрально, як до населення суміжної країни байдуже, вони собі там, я собі тут. А от як народу – не люблю. На те маю свої аргументи.. Від часів несповна розуму старця Філофея вони морочать нам голову про богообраність московитів, «Русский мир», свою окремішню цивілізацію, хоч насправді нічого свого, ексклюзивного цей «мир» світові не запропонував, навіть знаменитих «русских матрешек» поцупив у японців. Ніхто не заперечує високих досягнень російської культури в широкому розумінні слова, хоча суто російською її можна назвати з великою натяжкою. Точніше було б говорити «імперською», тому, що серед її великих імен стільки інородців, навіть не слов’ян, більше того – неправославних, що коли поділити їх за етнічним принципом, не так вже й багато залишиться там «исконно русского». Хоч справа не в цьому, а що кожен з інородців мимохіть вносив у російську науку й культуру елементи та відтінки відповідних надбань власного народу. Зокрема, помітний слід залишили українці. «Граматику» для Росії «архангельський мужик» Ломоносов списав у Мелетія Смотрицького, 1-й фортепіанний концерт написав внук запорозького козака, всесвітньо відомих «Запорожців» – етнічний українець з-під Чугуєва, демократична література Росії «вышла з «Шинели» полтавчанина з Великих Сорочинців, петербурзька математична школа завдячує своєю появою у першу чергу нащадку бунчукового товариша, ракетну зброю у російську армію увів син колишнього головного пушкаря Війська запорозького, а авангард суворовського війська під час переходу через Альпи очолив внук чернігівського полковника. Цей перехід художник Василь Суриков увічнив у картині «Перехід Суворова через Альпи», де того внука й близько не буде. Усіх цих, як і безліч інших видатних українців, Росія записала у свій реєстр, навіть не подякувавши. А все, що вона досягла, було здобуто у рамках європейської парадигми. Тож, з окремою «русской цивилизацией» якось не виходить.
Я не люблю в росіянах їхньої зверхності («Ты что, нерусский?»), агресивності («Можем и повторить»), фанфаронства («Никто как русский»), котрі мирно уживаються з холуйством і подвійними стандартами. Зауважте, в російській літературі написано чимало гарних слів про свободу («Темницы рухнут – и свобода Вас примет радостно у входа…»), але тільки етнічний українець Чехов дійшов вислову: «вичавлювати із себе раба». По-суті, російська держава виховала із своїх громадян холопів, а «люди холопского звания – чистые псы иногда», як зауважив поет, наполовину українець, наполовину російський поміщик– кріпосник. Та й що можна було чекати від держави, котра навіть назву свою украла, і приписала собі чужу історію, а власну безбожно перебрехала. Вороватый народец. Як писав Микола Васильович Гоголь (у ці дні, до речі, виповнюється 170 років відтоді, як він пішов в інші світи, пом’янімо його добрим словом) писав: «Когда черт да москаль украдут что-нибудь, то поминай как и звали».
Але я й не узагальнюю. Знаю, що «Боярыню Морозову» написав той же Суриков. 2-й фортепіанний – потомственний російський дворянин, «Войну и мир» – граф із Ясної Поляни. Пам’ятаю девіз життя видатного російського хірурга Миколи Пирогова «Бути людиною». Схиляюся перед чудовою актрисою Лілією Ахеджаковою, котра приєдналася до збирання підписів проти російської агресії і публічно звернулася до окупантів, котрі бомблять сьогодні Україну. З глибокою повагою згадую викладачку Ленінградського художнього інституту імені Рєпіна, в якому мав щастя навчатися, Кіру Вікторівну Корнілович, котра прочитавши мою курсову роботу про українські першодруки, сказала: «Господи, какие же мы убогие. Живем в одной стране, а знаем и любим только себя». І підкресливши жирною червоною лінією далеко не компліментарний рядок у курсовій на адресу Петра Першого, сказала: «Вам это нужно?». «Но ведь это правда», – заперечив я. «Молодой человек, я за правду десять лет на Колыме провела»...
Сьогодні, за таким винятками, росіяни – наші вороги. Не тільки Путін і його камарилья, не лише військові, а весь народ – від бізнесмена до бомжа, від чесного до злодія, від професора до темного неука. А завтра?..
У липні 1942 року російський письменник Ілля Еренбург надрукував статтю, яку озаглавив одним слово: «Убей!». «Отныне слово "немец" для нас самое страшное проклятье, – писав він. – Отныне слово "немец" разряжает ружье. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать». Чи маємо ми сьогодні моральне право сказати те ж саме стосовно росіян, які зайшли на нашу землю зі зброєю в руках? Так. Не кожен з них зробив це з великим бажанням, але погодився прийти. Не кожен уже встиг убити українця, але готовий до цього кожної миті. Ще не набудував для нас концентраційних таборів смерті, але вже прослухав доктрину фюрера московського рейху стосовно денацифікації України і промовчав. Там, за порєбриком, слухають мовчки. Мовчать і сьогодні, коли їхня держава відмовляється забирати своїх «двохсотих», а їх уже десь тисяч сім тільки облікованих.
Завтра війна закінчиться. І знову – вони собі там, а я собі тут. Тільки вже через високий тин. І Різдво Христове та Великдень відзначатимемо вже кожен за своїм календарем. Сьогодні у жорстоких боях завершується процес формування української політичної нації, і лунає подзвін по останній імперії на теренах Європи. Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам!
Броніслав Куманський