Я вважала, що питання мови у нашому суспільстві уже достатньо проартикульоване. За всіма опитуваннями більшість визнають українську єдиною державною, завдяки зусиллям небайдужих вона почала утверджуватись у сервісі, в інформаційному просторі. Аж ось кілька емоційних слів про те, що після ракетних обстрілів і звірств рашистів тяжко чути російську на вулицях Кропивницького, здійняли просто бурю відгуків у ФБ.
Певною мірою її штучно стимулював загумінковий поет, який багато років ніяк не визначиться, яка ж мова затишніша для його комфортного існування, але справа не тільки у ньому. Віртуальна дискусія викликала буквально дикуваті, як на сьогоднішній день посили про нацизм (тобто бажання чути у своєму місті рідну мову – це нацизм?), нелюбов чи зневагу до переселенців (а хто ж їх, здебільшого російськомовних, рятує, годує та зігріває, як не україномовний Захід та Центр?), і взагалі бажання відібрати право на рідну мову не лише у росіян, а й у молдован, поляків, німців, євреїв і інших націй, які проживають в Україні.
Кожна мисляча людина розуміє, що ці тези наскрізь маніпулятивні, і за роки незалежності не один раз пояснені й проаналізовані. Чому ж тоді зринають знову й знову? У мене відповідь одна: через душевну і інтелектуальну глухоту тих, хто виріс і виховувався на російській культурі і мові не залежно від національності. Особливо тих, хто зрадив своє, відступився від рідного слова, бо так було зручніше і вигідніше. Чи слід нагадувати, що ще не так давно будь-яку вищу освіту можна було здобути майже виключно російською? А «ум, чєсть і совєсть», яка для багатьох була такою бажаною для власної кар’єри, взагалі відігравала головну роль у русифікації. Щоб переламати в собі цю гегемонію «старшого брата» не достатньо лише гасла, заклику чи навіть закону держави, слід провести значну інтелектуальну роботу – багато прочитати, зрозуміти, переосмислити. А це важко. Тому ці люди й притихли, зорієнтувавшись на новий, проукраїнський мейнстрим, але не змінившись всередині себе. А тут – нагода висловити накипіле…
Є й інший аспект. Хтось написав, що нині триває війна за цінності. І російськомовні тому й воюють за Україну, бо тут їх ніхто не пригнічує і вони мають право вибору. Розумна думка. Українці, у яких мову сто разів забирали, забороняли, нищили, ніколи не згодяться на те, щоб принижувати інших, відбирати у них право на рідну мову. Наше стражденне минуле не дозволить нам перетворитися на сатану у боротьбі із сатаною (ходова фраза про таке перетворення у дискусіях про мову).
Але після перемоги у нас буде дуже багато просвітницької роботи, Бо після російських ракет і бомб більшість російськомовних, сподіваюсь, захочуть по-новому відчути й осягнути українське. І це вже буде розмова про мову по-серйозному. А ще усім нам, різномовним, слід пам’ятати – доки в Україні будуть російськомовні ареали, божевільні шовіністи вважатимуть нас аднім наротом і розпочинатимуть війни знову і знову. А це вже геть серйозно.
Світлана Орел