Найкращим відзначенням Дня державності стало б визнання сучасної України правонаступницею УНР. Для цього існують усі підстави.
Нагадаю, 22 серпня 1992 року припинив своє існування Державний Центр Української Народної Республіки на вигнанні. Та це не була сумна подія. Навпаки, про це було урочисто заявлено на святковому засіданні Верховної Ради у присутності першого президента незалежної України Леоніда Кравчука, спікера парламенту Івана Плюща, членів уряду, численних гостей, в тому числі з української діаспори.
Виголошуючи свою промову, останній президент УНР на вигнанні і Голова ОУН Микола Плав’юк заявив, що проголошена 24 серпня 1991 року Українська держава є "правонаступницею Української Народної Республіки". Переповнена зала палацу "Україна" аплодувала.
24 серпня президент, спікер та прем’єр прийняли у Маріїнському палаці уповноважену делегацію ДЦ УНР, яка передала їм прапор Української Народної Республіки, державну печатку, інші символи державної влади, серед яких клейноди гетьмана Івана Мазепи.
Кравчук запевнив делегацію УНР, що незабаром буде розроблено регламент використання державних символів, і, що важливо, наголосив: "Цей акт має нагадати усім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, – від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки".
Проголошені у 1992 році документи виразно свідчать, що передача повноважень Державного Центру УНР здійснювалася за умови, що чинна на той час влада вважатиме себе спадкоємницею УНР.
Від того часу, як відомо, не було схвалено жодного нормативно-правового акту, який би це засвідчив.
Зрозуміло, що у даному випадку йдеться не про юридичний аспект проблеми, а про політичний, а точніше – політичну волю успадкувати демократичні традиції УНР, а не комуністичні УРСР. За більше ніж тридцять років незалежності, декларуючи своє прихильне ставлення до окремих лідерів УНР, скажімо Михайла Грушевського, жодна влада навіть не намагалася зробити акцент на своїй спадкоємності з державою, яку вона очолювала.
Схоже, ця проблема стає ключовою для нашої державності. Адже неможливо прямувати шляхом створення могутньої і процвітаючої країни, при цьому спираючись на традиції такого квазіутворення, яким, беззаперечно, була УРСР.
Настав час зробити те, на що очікувала делегація УНР, коли складала із себе повноваження керівників екзильної держави: схвалити закон щодо правонаступництва з УНР.
Заява, яку провідники УНР зробили у серпні 1992 року в Києві складається лише з одного, але такого промовистого речення: "Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки".
Закон щодо правонаступництва УНР заб’є ще один цвях у домовину Московської імперії. Якщо цього не зробити зараз, коли йде священна війна за державність української нації, тоді коли? Риторичне запитання.
Богдан Червак