За кілька днів відзначатимемо День незалежності. Згадуватимемо причетних до її проголошення політиків, когось назвемо, когось забудемо, чиїсь імена потраплять до категорії «та ін.» – найдостойніших слава наздоганяє з часом. Якщо наздоганяє взагалі. Так і зі святами.
Чи назавжди 24 серпня пропишеться поруч зі словом Незалежність? Може, колись такий День відзначатиметься 1 грудня на згадку про Всеукраїнський референдум 1991 року, котрий показав, що українська державність виникла не з інтересів обмеженого кола політиків, а з одвічного прагнення українців до волі. А, може, й 22 січня – того дня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, вільною державою українського народу, і ми офіційно визнаємо, що незалежна Україна старша за прийнятий на сьогодні її вік на цілих 74 роки, сімдесят з яких перебувала під російською окупацією. Тільки визначити це мають не політики, а авторитетні, відомі в світі українські історики. Головне ж, маємо незалежність, яку готові відстоювати до кінця. Свято, котре завжди з нами.
Вже вдев’яте День незалежності святкуватимемо в умовах російської агресії, дивлячись через мушку прицілу на «старшого брата», котрий насправді нам не те, що не рідня, а й не однофамілець. Того самого, котрий сотні років настільки міцно стискав Україну у «братніх» обіймах, що як тільки в ній душа утрималася. А таки утрималася. І по тридцяти роках часами «гібридної» свободи заявила: лише один відсоток українців ще й досі ностальгує за Радянським союзом. А ми говоримо про втрачені десятиліття. Можливо, на такий рівень громадянської свідомості могли б піднятися раніше. А може й ні. Біблійний Мойсей водив іудеїв пустелею сорок років і так і не довів до Землі обітованої. Скинув з постаменту «золоте теля», котре стояло поперек дороги, залишив скрижалі: «Не вбивай», «Не кради», «Не свідкуй на свого ближнього», «Не жадай дому ближнього свого»… і так далі. Еге ж, було б написано. Наші «мусії» так заповзялися доглядати те теля, що воно швидко перетворилося на лютого мінотавра, котрий ганяється за нами у лабіринтах виборчих перегонів. Пробачте мені цю архаїчну паралель, але вона, на мою думку, доступніша за суху і не завжди об’єктивну статистику.
З нагоди свята я не нагадуватиму про велику трагедію, яку принесли нам сусіди – ми живемо у ній постійно, незалежно від того, на фронті чи в тилу, бачимо й читаємо, як ворог руйнує наші міста і села, як гинуть кращі сини й доньки України. Прийде час, міста і села відбудуємо – згідно з вимогами двадцять першого століття. Економіку відновимо – на основі новітніх технологій. А от загиблих не воскресимо. Й інвалідам не повернемо втрачені руки й ноги. Тому після перемоги, в якій не сумніваюся, маємо забезпечити їм життя – від матеріального достатку до комфорту – на рівні середньо статистичного українця. Незалежно від того, де з ним сталося лихо – на війні чи під час обстрілу мирних кварталів російськими «Калібрами» та «Іскандерами». Інакше, яку країну маємо розбудовувати?
Скажу про інше – наше глибоке прозріння. Російська агресія переконливо продемонструвала незаперечну різницю між українцями й мешканцями «единой и неделимой». З одного боку – «Що таке наша перемога? Це коли наші діти і внуки будуть в цій країні жити, розмовляти українською мовою і працювати, відбудовувати і будувати нове. Якщо їм це вдасться, значить, ми зробили зі своєї сторони все, що могли, і те, що варто було. А не будуть жити десь там, в Торонто, Оттаві, Неаполі чи будь-де».( Олександр Сосовський, боєць 93-ї бригади). З іншого – «Почему это хохлы должны жить лучше за нас?!» (боєць армії агресора). «Коли до нашого житлового комплексу приїхала перша колона окупантів, вони знесли ворота, заїхали танками та почали все руйнувати. У комплексі – 600 квартир. Всі пограбовані. Виносили все, що має хоч якусь цінність. Холодильники, мікрохвильові печі, телефони, ноутбуки, навіть пральні машини» (мешканець Бучі).
Ми – різні. Вони прийшли в Україну, щоб за наказом Кремля знищити наш народ. Ми ж не збираємося їх знищувати, але якщо десятки тисяч знайшли у нашій землі вічний притулок, то їх сюди ніхто не запрошував. Ми не катуємо їхніх полонених у відповідь на масове вбивство полонених в Оленівці. Нас не цікавить ні їхня територія, ні політична система. У нас свої цивілізаційні інтереси і мораль, ми ще в сиву давнину позбулися варварських звичаїв. Вони ж залишилися на рівні ординського натовпу. Найбільша радість росіянина, вихованого його державою на кріпосному праві і невігластві, – накласти, вибачте, комусь на голову. Ленінградці, з якими я вчився в інституті імені Рєпіна, розповідали, що після взяття Зимового палацу у жовтні 1917 революційний солдат збунтованої Росії забрався в яхонтову вазу і справив там свою нужду. Ця ваза є найбільшою в світі, її висота складає 2, 57 метра, діаметр – 5,04. Над її виготовленням працювали десятки майстрів протягом п’ятнадцяти років.
І цей люд вважає себе ледь не центром Всесвіту? Втім, чого можна чекати від народу, третина якого й досі переконана, ніби Сонце обертається довкола Землі. Це оприлюднив Всеросійський (!) центр вивчення громадської думки на основі досліджень наукової обізнаності росіян.
З Днем незалежності. Земляки!
Броніслав Куманський