У першому номері цьогорічного журналу «Березіль» вміщено мій публіцистичний нарис «…І буде другий день миру». Автори, як правило, люди, небайдужі до читацької уваги. Відомий польський письменник Ян Парандовський говорив, що (наводжу його слова довільно) немає більшого задоволення, ніж побачити своє прізвище, набране прописним петитом, – він мав на увазі підпис автора під своєю публікацією. Та не з цього приводу я згадав свій нарис.
У новітній історії деякі не те що значні, а й планетарні події відбуваються з карколомною, як на їхні масштаби, швидкістю. Взяти хоча б втрату усього за кілька років абсолютної влади комуністичною партією Радянського союзу і розпад СРСР, що поміняло ситуацію та розстановку сил на політичній карті і кардинально вплинуло на долі мільйонів людей. Однак, на жаль, не вирішило питань глобального характеру і не ліквідувало, принаймні не зменшило загроз, які нависли над світом. А світ – це ж та Ойкумена, де живемо ми з вами. Чекаємо, що буде далі.
Планетарна політика підійшла до лінії, з-за якої проглядає невідворотна зміна світового порядку. І як би це не здавалося парадоксальним, вузол протиріч починає розв’язуватися-розрубуватися з ліквідації периферійних «переплетень». Яким сьогодні є московська агресія, котра чим далі виходить за межі війни російсько-української. Та петля, в котру потрапила подальша історія України, а без пафосу – наш з вами завтрашній день. І ми від цього аж ніяк не відкрутимося.
Вибачте за такий довгий вступ, без нього не обійтися.
Колесо крутиться… Після 20 травня вітчизняні та зарубіжні ЗМІ поповнилися новою темою – подальшої легітимності українського президента. Особливо це лоскоче фактично нелегітимного главу держави російської, вибори якого не визнав Європарламент і назвав їх фарсом. Путіну підспівує так само невизнаний світом президент Білорусі Олександр Лукашенко. Можливо, знайдеться ще два-три їхні однодумці. Та й по тому: світ цілком згоден із сказаним міністром закордонних справ ФРН Анналеною Бербок під час її поїздки до Києва: «Абсолютно саме собою зрозуміло, що Зеленський – законний і легітимний».
З України відповідь Путіну дав голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, заявивши, що такі російські наративи є передбачуваними та безглуздими. Щоправда, не знехтував при цьому зайвий раз проїхатися по опозиції, мовляв окремі українські політики майже слово в слово цитують висловлювання росіян, зокрема, і в стінах парламенту. І в черговий раз, м’яко кажучи, злукавив: слідкуючи за подіями не тільки за допомогою «Телемарафону», я ні разу не чув від «окремих політиків», тобто представників опозиції заяв про втрату Зеленським права на його посаду, а їхня критика президента зовсім не стосується питання легітимності. Навпаки, сам Руслан Олексійович ще рік тому наполягав, що: «Такої заборони (на проведення виборів під час дії воєнного стану) в Конституції немає». Опозиція ж називала проведення виборів під час воєнного стану дурнею. І сьогодні, до честі опонентів Зеленського, необхідність продовження повноважень глави держави не піддається ними сумніву. Критикуючи виконавчу владу, вона говорить не про президентські вибори, а про варіанти, яким чином не на шкоду Україні змінити у ній внутрішню ситуацію.
Не виключаю, що війну до якогось логічного завершення ми доведемо з Володимиром Зеленським. Залежно від того, як довго вона триватиме та інших чинників. А от на повоєнну розбудову, точніше – побудову нової України нинішнього президента з його «п’ятьма-шістьма менеджерами» не вистачить. Тільки не обов’язково з цього приводу влаштовувати політичний шарварок.
Я у своєму нарисі бачу це так: «В тому становищі, в якому знаходиться Україна і в якому перебуватиме ще певний час по війні, провести чесні вибори як президента, так і парламенту неможливо. Ситуація в країні має усталитися. Нам потрібен час, щоб вимести з України всю нечисть, об’єднати суспільство і закріпити демократичні норми. Вважаю.., політичні повноваження глави держави слід передати (добровільно) Тимчасовій державній військово-цивільній адміністрації з правом приймати декрети в царині як внутрішньої, так і зовнішньої політики... Якщо не відбудеться кардинальних змін в Україні, під кежуал кольору хакі українського президента грошей не дасть ніхто… В останні дні грудня-2023 з’явилися публікації про необхідність створення Комітету національного порятунку. Отже, пропозиція про тимчасову передачу влади іншій структурі – не моя довільна вигадка….
Нам слід змінити ситуацію в Україні, при цьому не допустивши катастрофічного протистояння в суспільстві. Найперше, до майбутніх виборів провести очищення повернутих територій від проросійського, не кажучи вже російського бруду. Ми помиляємося, коли думаємо, ніби усі там зустрічатимуть нас із квітами навіть узимку. Роки шаленої московської пропаганди зробили свою справу. Повернення мешканцям цих територій виборчих прав має відбуватися поетапно, протягом ряду років, спочатку на вибори місцеві, а що стосується центральних органів влади – ні в якому разі до перших повоєнних виборів. Слід провести перереєстрацію політичних партій, у переважній більшості – осередків дармоїдів, які живилися тільки тим, що продавали голоси своїх симпатиків ймовірним переможцям за принципом «хто більше заплатить». У реєстрації треба застосувати чіткі норми: партії повинні бути справді політичними, мати чітку ідеологічну програму, яка відповідала б національним інтересам держави. Решта, якщо це для кума чи свата, хай перереєстровуються у громадські організації і вирішують там усі свої питання хоч до нового пришестя».
Сьогодні в середовищі експертів громадянського суспільства превалює думка про необхідність створення уряду національної єдності. Адже формування такого уряду це – «традиційна відповідь демократичних країн на загрози масштабу іноземного вторгнення і внутрішніх суперечностей, раціональна воля влади, розділення повноважень і розподіл відповідальності». Цілком прийнятний варіант. А от як його досягти реально, з найменшими втратами, не знаю. Так само, як і пропонованої мною передачі влади Тимчасовій державній військово-цивільній адміністрації. Слово – за відповідальними політиками і юристами. А за нами – завдання не менш важливе: не допустити при цьому встановлення авторитаризму. Україні потрібна диктатура не влади, а закону. Як у Штатах. Там іституційнсть влади не дозволяє впасти з дуба, навіть коли нагорі з’являється холерик з ініцативою.
І під кінець – післяслово до мого публіцистичного нарису «.. І буде другий день миру»: «Я не раз писав, що вірю в кінцеву перемогу України. Це не наївна віра в хеппі-енд людини, котра просто бажає щасливого закінчення страждань свого народу – отого зоряного часу, коли через терни… Мій оптимізм спирається на реальні обставини й факти, на які Україна вийшла після стількох століть блукання «пустелею синайською» своєї надзвичайно драматичної долі. Я можу навести чимало фактів, які дають мені надію. Але згадаю лише один, що відбувся практично нами непоміченим. У Британському музеї в Лондоні презентували проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива». Це масштабний дослідницький проєкт, в якому візьмуть участь майже сотня істориків і науковців з усього світу, вони глибинно досліджуватимуть історію нашої країни та її вплив на історію Європи і людства. Появу проєкту підтримали відомі вчені, зокрема професор Єльського університету Тімоті Снайдер та історикиня, лауреатка Пулітцерівської премії Енн Епплбаум. До ініціативи долучилися 90 провідних істориків зі всього світу. Впродовж трьох років вони проведуть десятки незалежних досліджень – від історії давніх українських земель і до сьогодення. Науковці наголошують, що це важливий крок у визнанні України як важливого гравця у світовій історії. Започаткування глибинного дослідження нашої минувшини, стертої зі сторінок світової історії, має нагадати адептам хворих на голову московських «істориків», що українці вже мали свою державу, писемність, законодавство вже тоді, коли предки майбутніх рассєян ще квакали в унісон з жабами на московських болотах. Погодьтеся, що всесвітньо відомі вчені не будуть займатися вивченням того, чого не було й не могло бути. І, не будучи переконаними в тому, що український народ має не тільки минуле, а й майбутнє.
Ми вийдемо на свою магістраль. Відмова від минулого вже за межею неповернення. Все це, повторюю, я писав з розумінням того, що ситуція в Україні і світі набагато складніша, ніж та, який вигляд вона може мати із написаного. Маємо бути готовими до всього і не втрачати здатності робити висновки з кожним варіантом подій. Але так само розумію, що прочитане вами може допомогти усвідомити головне, для чого все це писалося: без єднання в ім’я України – України як такої не буде. Буде щось аморфне, невизначене, рабське і бідне. Не буде й нас – українців. З нашої ж вини. То заради чого тоді гинуть сьогодні на фронті наші кращі сини й дочки, для чого молоді мами народжують дітей? І це – головна ідея зібраних тут думок та сюжетів.
Війна закінчиться. Яким буде для нас Другий день миру? Якими підійдемо до нього? Переможцями над ворогом чи, разом із тим, і переможцями над собою – вчорашніми? Навчимося справедливо карати і заслужено вірити та прощати? Зможемо зібратися навколо головного, чи навпаки – розбіжимося по кутках власних інтересів?
Не хвалімося перед нащадками: «Ось ми скільки зробили!». Кажімо їм: «А ось цього й оцього ми не зробили – не встигли чи не змогли». Тоді їм видніше буде, як діяти далі.
І попрощаймося з нашим прокляттям: «Де два українці – там три гетьмани». Мій давній знайомий якось сказав мені: «Ти думаєш, що це тільки у вас так? У нас теж – на два єврея три равина». «Воно то так, – відповів я йому, – тільки у питаннях держави і народу вони моляться одному богу».
7 січня 2023 року, в останній рік московського Різдва Христового в Україні, у небі над Києвом засяяла райдуга. Веселка огорнула столицю Української держави, Дніпро, святі місця. Це добрий знак, чи просто витівки природи? Відповідь – за нами».
Броніслав Куманський