Цьогорічний день журналіста припав на початок тижня. Однак, я все ж починаю цю статтю з привітання колег по цеху, хоч вони й прочитають його аж у неділю. А заодно й висловлюся з приводу свободи слова, яку ми разом, здавалося, відстояли ще у червні 1990-го, але з жалем переконуємося, що не до кінця. Бо й досі не ми її дозуємо.
Не треба лякатися цього, слово й справді треба дозувати. Особливо у нинішні трагічні дні, коли воно – на вагу життя і смерті. Але це мають робити самі журналісти, думаючи, що вони пишуть чи говорять і для чого. А коли не думають, – редактори і в крайньому випадку суди, що передбачено українським законодавством. Але ні в якому разі не чиновники.
З початком великомасштабної агресії Російської Федерації проти України було здійснено тимчасову реформу в телемедійному просторі. Маю на увазі зведення низки телеканалів докупи, і створення в ефірі марафону «#UAразом». Не буду зупинятися на істині, що немає нічого стійкішого за тимчасове. Натомість говоритиму, наскільки вдалим виявилося це реформування. Почну із структури марафону. До нього залучено журналістів провладних каналів (логічно), не допущено опозиційних (а як тоді з «разом»? ) і не зрозуміло з якого дива там опинилися й ті телеведучі, що до 24 лютого не стільки боролися з російською пропагандою, скільки просували на екрани проросійські наративи. Сьогодні марафон транслюється як в антенному, так і в цифровому варіанті, висвітлює хід війни, тасує прогнози щодо її тривалості, запрошує у свої студії аналітиків, політологів, навіть мольфарів і висвітлює події залежно від того, як їх бачать... на Банковій. У тому підрозділі, який називається Адміністрацією президента і про повноваження якої – ні слова в Конституції.
Зрозуміло, що в умовах воєнного стану засоби масової інформації мають діяти суголосно, об’єднувати суспільство навколо центральної влади, не давати приводу для різних спекуляцій та поширення чуток і панічних настроїв, а свідомість і енергію українських громадян спрямовувати на перемогу й викликати праведну ненависть до країни-агресора та її зайд. Але хто має здійснювати цю важливу роботу? Зрозуміло, найрейтинговіші канали і найталановитіші журналісти, незалежно від партійних симпатій. Бо йдеться про воєнний стан.
Створенням «#UAразом», коли не помиляюсь, займалося міністерство культури й інформаційної політики. На жаль, воно від самого початку пішло совковим шляхом, не включивши до марафону невгодні так звані опозиційні канали. Більше того, від цифрового ефіру, який дивляться 40 відсотків українців, «хтось» відключив «Прямий», «5-й» і «Еспресо». Пояснення, ніби вони самі не захотіли приєднатися до марафону, виявилося чистої води неправдою і було відразу ж спростоване. Більше того, звертання працівників цих каналів до міністерства відповіді не отримало. Як і благенька заява керівництва Національної спілки журналістів. Не внесло ясності й засідання Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, куди були запрошені представники відповідних служб, бо «виявилося», що ніхто нікому нічого не наказував, ніхто не приймав ніякого рішення, ніхто нічого не знає. Не запросили до марафону й відомих журналістів з цих каналів, натомість набрали чимало невідомих широкій аудиторії і недостатньо досвідчених.
Викликавши з перших же днів величезний інтерес до себе, марафон з часом почав помітно його втрачати. На ньому багато поточної інформації, але відсутній глибокий аналіз, тож ті, хто має можливість, шукає його на Ютубі, а хто не має, задовольняється головним чином інформаційними повідомленнями. На марафоні багато війни, але мало героїв, практично немає української історії, славетних імен і досягнень нашого народу, зокрема й тих, котрі привласнені чи нахабно вкрадені Росією, багато кліпів, але не чути української бойової пісні – одна «Калина» та й та без «московських кайдан». Думаю, цю тематику принесли б журналісти відсторонених від марафону каналів, оскільки саме вони відверто говорять про національне наболіле без оглядки на те, що «скажет княгиня Марья Алексевна» з Білокам’яної. Почуття патріотизму виховує гордість за свою країну, а вона народжується завдяки знанню її історії, чого нас позбавляли впродовж сотень років.
Я розумію, що інформування громадян в умовах війни повинне бути на порядок відповідальнішим за те, яке можна дозволити собі у мирний час. Воно вимагає відповідної дозованості, має бути настільки повним і близьким до дійсності, щоб ми не впадали ні в ейфорію, ні в депресію і до перемоги забули про шосту Христову заповідь. Щоб поіменно знали не тільки вбивць і ґвалтівників з-за порєбрика, а й своїх «героїв», котрі деруть три шкури з переселенців, мародерствують, наживаються на чужому горі. Не оминули ці злочини й Україну. Розкрадається гуманітарна допомога, що надходить із США і країн Євросоюзу та зібрана по всій країні волонтерами.
Наприкінці травня на адресу президента, Генпрокурора, голови СБУ надійшов відкритий лист волонтерських організацій Запоріжжя з підписами на дванадцяти аркушах, в якому повідомлялося про розкрадання 220-ти (!) вагонів гуманітарки. Однак про це ми дізналися не з екранів «#UAразом», а із соціальних мереж. Як і не почули з джерел, наближених до влади, що то були за «миші», котрі рік тому з’їли резервний запас зерна. І маємо гадати: «А чи був хлопчик», чи його придумали фейкомети. Бо цього теж вистачає.
Ми нічого не знаємо про те, що робиться у Верховій Раді, оскільки пряму трансляцію парламентських засідань відмінили без пояснень. Тож маємо думати, що нагорі вирішили: "Навіщо посполитим багато знати, для них досить і кількох хвилинних сюжетів". Хоча спеціалізований канал "Рада" реформували нібито для якнайширшого інформування громадян про роботу парламенту.
Втім, усе це нас не дуже й здивувало. Ми чудово знаємо, що досі жодна українська влада (за винятком нетривалих періодів) не уникла спокуси тримати засоби масової інформації у своїх руках. Дивує інше – як вона не зрозуміє того, що існують соціальні мережі, котрі на регламент не посадиш і що вони відкриті не тільки для праведників, а й ворожих дезінформаційних служб. А це набагато небезпечніше, ніж критика того чи іншого чиновника, навіть з найвищого ешелону.
Отож, робимо висновок: цензура в Україну повертається, користі від неї – нуль, а шкоди неміряно. Наведу лише один приклад: історію з поїздкою п’ятого президента України до Литви у складі Постійної делегації ВР з Парламентської Асамблеї НАТО для участі у весняній сесії Асамблеї. Наші прикордонники пропустили всіх членів делегації окрім… Петра Порошенка. Під час проходження паспорт-контролю на кордоні копії розпорядження голови Верховної Ради виявилося неможливим встановити її дійсність – не зчитувався GR-код. І ні в кого не вистачило розуму зателефонувати самому Стефанчуку і отримати від нього усне підтвердження дозволу. Може там є якісь процедурні тонкощі, не знаю, але ж і наступного дня повторилося те саме. Поїхав з третього разу. І це відразу стало відомо учасникам Асамблеї, що додало козирів тим європейцям, котрі сумніваються в доцільності надання Україні статусу кандидата у члени ЄС. А ми дивуємося, чому наші західні партнери варять воду і заморочуються гамлетівським питанням: надати Україні статус кандидата у члени Європейського Союзу, чи нехай почекає? До речі, про це ми дізналися теж не з екрана «#UAразом».
Зауважу, що Порошенко мені не сват і не брат. Ті, хто читав мої статі напередодні минулих президентських виборів, напевне пам’ятають, що тоді я писав якраз про недоцільність його участі в перегонах в якості кандидата. Але, попри програш, Петро Олексійович залишається авторитетним політиком для Заходу, з великим дипломатичим досвідом, до його слів прислухаються і виступи там Порошенка нерідко вітають стоячи. Відкидати співробітництво з ним в інтересах України – нерозумно. Тим більше ворогувати.
«Ми зустрілися з Зеленським 24 лютого на Банковій, – говорить п’ятий президент. – Мені було важливо, що він підійшов, ми потиснули руки. Він сказав, що ми починаємо з «чистої сторінки». Зараз у нас є єдиний ворог – путін. І ми не маємо питань один до одного. Я тішуся тим, що ми тримали цей потиск рук достатньо довго, аж допоки «услужливі ідіоти», не повернувшись з «польських котлів» і карпатських лісів, де вони напружено «вели війну», вирішили продемонструвати свою потребу, бо ні на що інше вони не здатні. І почали дестабілізувати єдність зсередини". Забруднювати "чисту сторінку" почала не команда Порошенка. А стосовно марафону, то, як повідомив нарешті Михайло Подоляк, «Прямий», «Еспресо» і «5-й» не включили до нього і відключили від «цифри» через… «нарсицизм (!?) Порошенка». Вибачне, але щось дурніше важко й уявити.
За вікном гримлять бої, гинуть люди, а ці, «услужливі», підігрівають пристрасті, ведуть двірцеві інтриги, знаючи, що війна амбіцій – далеко не приватна справа. Незатихаюче політичне суперництво двох президентів може перетворитися на віко домовини нашої незалежності. Україна бореться з ворогом з усіх сил, їй допомагають союзники, а хтось із команди підставляє ніжку. То чи не варто Верховному головнокомандувачу, котрий (кажу без лестощів) за три місяці повномасштабної війни набув значного політичного досвіду, неабиякого авторитету в світі і робить усе можливе для нашої перемоги, та ще й креативно – одне спілкування з народами світу через монітори їхніх парламентів чого варте! – розібратися, хто це робить? І послати його до лихої матері.
Сьогодні кожна сторона конфлікту двох президентів, за кожним із яких стоять мільйони виборців, мала б піти на особисті жертви в ім’я України – Зеленський подавити у собі патологічну ненависть до Порошенка і почати відкрите співробітництво з національно-демократичини силами, які значно конкретніші в розумінні європейського напрямку, ніж ті ж "Слуги". А Порошенку – відмовитися від бажання реваншу і відкрито заявити, що не збирається брати участь у наступних президентських виборах, однак залишатиметься очільником партії «ЄС» з усіма правами і незалежністю політичного лідера. Чи вистачить мудрості? Обом. А злодіям, інтриганам та кремлівським «кротам» слід не забувати про День Х, котрий обов’язково настане. Війна не спише нічого. Рахунок буде пред’явлено. І це зроблять українські громадяни, котрі воювали і працювали на перемогу. Зокрема й ви – скромні орачі журналістського поля та гросмейстери пера. Ще раз зі святом.
Слава Україні!
Броніслав Куманський