Як ми голосували?

…Маю звичку не ходити на вибори зранку, бо з перших років української незалежності (власне, відколи ми й маємо хоч відносно реальні вибори) повелось, що зранку на дільницях – великі черги. Тоді ще люди похилого віку за старою звичкою із світанкового часу штурмували виборчі дільниці. І хоча людей ще минулої епохи (пригадую, як приходили на дільниці дідусі й бабусі 1903 року народження), уже практично немає, на вибори ходжу десь після 16-ої.

Наша дільниця – уже не одну виборчу каденцію – у приміщенні міського Центру зайнятості по вулиці Евгена Маланюка. Там сучасний просторий хол, де прекрасно розміщувались і члени комісії, навпроти них – кабінки для голосування, і для спостерігачів та представників партій та кандидатів місця вистачає.

За якихось кілька метрів від Центру зайнятості до нас звернувся літній чоловік:

– А де тут вхід на дільницю?

– Та ось же – наступний будинок.

– Там усе зачинено, нікого немає.

Підходимо здивовані до входу – справді, все замкнено, жодних ознак життя. Тільки біля східців чималенька компанія симпатичних собак.

– О, опитування Зеленського, – жартує чоловік. – виймай телефон, фотографуй швидше!

Регочемось, і телефон вийняти я не встигаю: собаки швиденько розбігаються, мабуть, не бажаючи бути представниками опитувального процесу.

Сміх сміхом, а що ж далі? Де наша дільниця? Виручає чоловік із будинку навпроти. Через фігурну огорожку він помітив нашу розгубленість і показав:

– Он, навпроти АТБ, у школі, йдіть туди.

Виявляється з якихось причин дільницю перенесли у колишнє старе приміщення 26-ої школи, де тепер квартирує КІРУЕ. Йдемо туди. У затишному дворику чимало людей. Виявляється, це черга. Навіть зараз, близько п’ятої вечора за переведеним часом. Займаємо чергу, попереду десь із десяток потенційних виборців. Голосно дивуємось – чому перенесли дільницю? Жіночка, за якою ми зайняли чергу, зі знанням справи пояснює:

– У Центр зайнятості підселили ще й Пенсійний фонд, у них там тепер немає місця.

– А вам принесли повідомлення про зміну адреси дільниці? – запитую.

– Так, приносили.

Ну, а до нас на Полтавську не дійшли. За розмовами черга швидко посувається. І ось ми вже майже біля входу. Білявка у яскравій червоній куртці ділиться враженнями, вона вже проголосувала:

– Там таке у тих бюлетенях, чорт ногу зломить. Якісь списки людей біля кожної партії, нікого не знаєш, за кого голосувати?

Та нічого, розберемось. За нами теж вишукувалась ще удвічі більша черга.

Ввічливий чоловік на вході міряє температуру і бризкає антисептиком на руки. Це вже дільниця. Члени комісії сидять у досить вузькому коридорі, кабінки – по коридору далі. Бідні спостерігачі туляться біля вікон. Ясна річ, їх мінімум, бо інакше тут було б просто стовпотворіння. До кабінок ще одна черга. Освітлення у коридорі досить тьмяне, а у кабінці взагалі сутінки. Спеціального освітлення там не передбачено. Тут моя близорукість стає в пригоді – близько я добре бачу.

Та бачиш, чи не бачиш, а у прізвищах, справді, розібратися не так просто. Найкраще, коли знаєш наперед за кого голосуватимеш. Коли ж не знаєш, та ще й погано знайомий із місцевим політичним і активістським істеблішментом, то таки ж розібратись непросто. Але ж для того і застосовано відкриті списки, аби люди більше і тісніше цікавились кандидатами, їхніми справами та реноме.

Трохи незрозуміло було, чому нам, у Подільському районі Кропивницького довелося вибирати ще й депутата Кропивницького району, тобто, депутатів двох районних рад. Очевидно, тому, що місто територіально входить до цього району.

Проголосували спокійно. Вихід на вулицю у іншому кінці коридору. На вулиці вже добре сутеніє. На той час на нашій дільниці проголосувало близько 500 людей із майже двох тисяч виборців.

А навпроти виходу на лавчинці сидить одинокий юнак із білою накидкою – 5 питань. Біля нього – простенька картонна скринька і купка опитувальників. Вони без жодного захисту. Хочеш – бери, відповідай і кидай у скриньку.

– Люди підходять? – цікавимося.

– Та не дуже, – сумно відповідає юнак.

Тут теж жодного освітлення. І важко уявити, як уже після шостої-сьомої вечора можна буде щось розібрати. Люди й самого хлопця не помітять…

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail