У юному віці мені випало бути свідком відзначення 300-річчя «воз’єднання України з Росією», вивчати в школі тези ЦК КПРС з цього приводу, в яких стверджувалося,що «воз’єдннання було закономірним результатом історії двох слов’янських народів (народів, пане Путлер, народів! – читайте не тільки Мединського), бачити в Чигирині облямовані новими цямринами ніби ще козаками викопані три криниці на честь трьох братніх народів. І засвоювати міф про Київ, як колиску трьох братніх народів, повторюваний українською вірнопідданною Москві професурою аж до початку нинішньої російсько-української війни.
Підступне приєднання України до Росії першопрестольна теж оповила міфом. Про Переяславську раду «Большой Энциклопедический словарь» пише, що це було «собрание представителей укр. народа, созванное Б.Хмельницким и принявшее решение о воссоединении Левобережной Украины з Россией». Брехня. Ні про яке «воссоединение» у Переяславі не йшлося. Цареві присягнули лише кілька воєводств, на нараді не було представників від селян, міщан і духовенства. Ніякого письмового договору не підписували. Від присяги відмовилися відомі козацькі діячі, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, чотири полки, ряд міст і духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла Запорізька Січ.
Вже у березні між представниками українського гетьмана і Москвою було підписано Березневі угоди, так звані Переяславські статті, згідно з якими козацька Україна входила у васальну залежність до Московії, зберігаючи за собою автономію і головні ознаки державності, навіть право на самостійні зносини з іншими державами, окрім Туреччини й Польщі. Але москалі злукавили – через тринадцять років за Андрусівським зговором Москви і Варшави Україна була окупована: полякам дісталося Правобережжя, московитам – Лівобережжя з Києвом і Чигирином. Радянські енциклопедичні видання з приводу Переяславських угод зазначали: «Воз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів». А стосовно Андрусівської зради – що вона «стала важливим етапом у боротьбі українського і білоруського народів за воз’єднння з Росією, поклала початок союзові між Росією і Польщею, спрямованому проти турецько-татарських загарбників». Так нас учили, з цим ми жили. І я мушу нагадувати про це й зараз, оскільки досі у наших навчальних закладах про Росію і наші з нею стосунки говорять дуже обережно. Тому й продовжу.
Насправді тоді Україна втратила не тільки політичні права, а й можливості для економічного та культурного розвитку. На січень 1654 року вона фактично перебувала під владою Польщі, котра являла собою велику європейську державу. Тож, не зважаючи на пригнічення українського селянства і гоніння на православну церкву, Україна все ж залишалася в європейському процесі. За доказами далеко ходити не треба, досить розкрити шеститомну «Антологію української поезії», щоб переконатися – літературна традиція, котрої в Московії на той час взагалі не існувало, в Україні не переривалася від часів княжої Русі. Або взяти до уваги факт, що українець Юрій Дрогобич (Котермак) отримав освіту у Краківському і Болонському університетах, очолив останній, а пізніше навчав у Кракові майбутнього видатного астронома Миколая Коперника. Західні університети закінчували й козацькі полковники та гетьмани.
У середині сімнадцятого століття Європа вже дивилася трагедії Шекспіра, читала Рабле, захоплювалася живописом Веласкеса, слухала оперу й розбудовувала Лувр та собор Святого Петра, вже чотири з половиною століття як навчалася в університетах. Україна мала Острозьку та Києво-Могилянську академії, широку мережу братських шкіл, увійшла в епоху бароко. Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XVII столітті, відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, котрий проїхав Україну за Богдана, засвідчив, що «в селах усі діти, навіть сироти, навчаються в школах (при церквах – Авт.), а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок…».
А що являла собою на той час Московія? Адам Олеарій, німецький вчений-енциклопедист, який відвідав Москву у 1634-1636 роках (Хмельницький на той час уже встиг закінчити Львівську колегію, повоювати з турками, побувати у полоні, записатися у реєстрове козацтво), написав: «Що стосується російського державного устрою, то це, як визначають політики, монархія, панування й свавілля. Государ, яким є цар або великий князь, що успадкував корону, один керує всією країною, і всі його піддані, як дворяни й князі, так і простолюдини, міщани й селяни, є його холопами та рабами, до яких він ставиться як господар до своїх слуг. Вельможі повинні без будь-якого сорому, називати себе рабами й потерпати від рабського ставлення...». Населення практично безграмотне, у тому числі й суспільні верхи. Освітою керують клерикали. Жодного вищого навчального закладу. Що таке світська література, живопис, музика тут ще й не чули, з європейською архітектурою московитів лише через пів століття познайомить Іван Зарудний, котрого Мазепа пришле до Петра Першого і який спорудить у Москві так звану Меншикову башту – церкву Архангела Гавриїла на Чистих прудах. А міфічну бібліотеку «не зовсім грамотного» (свідчення істориків – Авт.) Івана Грозного шукали ще російські царі, шукали за радянського часу, шукають і тепер, за Путіна, і результат той самий, що і на Куликовському полі чи під водами Чудського озера.
Замість прямої європейської дороги, завернули ми у цей історичний тупик, тепер платимо великою кров’ю, щоб вирватися з нього.
Броніслав Куманський, із майбутньої книги «…І буде другий день миру»