Ці два потужні, вічно на часі слова супроводжують рід людський ледь не від самого Адама і мають безмежну кількість тлумачень та смислів. Але я не збираюся заходити в етимологічні дебрі, я – про речі, які стосуються кожного з нас безпосередньо, а ще більше – наших дітей і внуків. Хіба що нагадаю про один випадок з минулого, який засвідчує, що нерідко вчинки і з найкращих намірів закінчуються трагічно, в кращому випадку – безрезультатно.
У другій половині позаминулого століття в Російській імперії виникла підпільна народницька організація «Земля і воля», що ставила перед собою за мету захист демократичних свобод та передачу землі в руки тих, хто її обробляє. Одним з організаторів був чернігівський поміщик Дмитро Лизогуб («Ох, уж эти хохлы!»), котрий на її фінансування передав фактично увесь свій спадок. В наслідку ні землі, ні волі селяни не отримали, народовольці були засуджені, деякі з них страчені, в тому числі й тридцятирічний Лизогуб, котрий відмовився підписати «прошеніє» царю про помилування і закінчив життя на шибениці. Їхня помилка полягала в тому, що вони обрали безрезультатний спосіб боротьби. Відомо безліч прикладів, коли хибний, не до кінця продуманий чи навмисне недосконалий захід закінчується фактично нічим. Тим більше – нічим путнім, коли йдеться про законодавство. Це вже я про те, що ледь не кожен знаковий державотворчий закон, котрий приймається нашим парламентом, на жаль, має винятки, виключення, включення, пробіли тощо, а насправді – лазівки, через які хтось чи щось може залізти у тіло закону або ж звідти вибратися.
22 січня президент України підписав Указ «Про історично населені українцями території Російської Федерації». «Маємо сьогодні робити кроки не лише для зміцнення соборності України й українського народу, а й дії задля соборності прав і свобод, правди про українців, правди про нас і правди про нашу історію… Це повернення правди про історичне минуле заради українського майбутнього», – сказав Володимир Зеленський у своєму зверненні з нагоди Дня соборності України. У своєму указі він перерахував території ер-ефії, які «приросли» впродовж століть за рахунок українських земель. Це Кубань, Стародубщина, Північна та Східна Слобожанщина, частина Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронізької, Курської, Ростовської областей. Мапа із забарвленим рожевим кольором цих територій, показана по телебаченню, вразила, думаю, кожного, хто про українців, котрі живуть на «нашій, не своїй землі», щось хоч і знав, але не дуже. В цьому переліку немає ще Зеленого Клину, але то вже дещо інша історія.
Прекрасний указ! Він ставить Україну в один ряд з державами, які захищають своїх одноплемінців за рубежем і вносить ясність у власну минувшину. Але в ньому немає однієї «дрібнички», тієї, в якій заховався диявол. Не вистачає усього кількох слів: «Не претендуючи на повернення цих територій у склад України» – Гельсинських угод ще ніхто не відміняв, хоч порушників першого пункту Заключного акту знайдеться чимало. Свідомо чи несвідомо цих слів не вставили у текст указу, ми знати не можемо. Але маємо бути готовими, що спекуляції з’являться, бо ми самі не поставити перед ними перепон. Нашого президента його «радники» підставляли вже не раз, згадаймо хоча б присвоєння ним одному з військових підрозділів ЗСУ звання «Едельвейс» (так називалася гірська дивізія СС фашистської Німеччини). Як тоді забарабанили російські пропагандисти: «Вот вам – прямое доказательство!...». Підняти цього разу галас на весь світ їм завадила катастрофа «Іл-76». Але вони до «исконно русских територий» ще повернуться.
Цього ж таки дня, 22 січня, Володимир Зеленський повідомив, що подав до Верховної Ради законопроєкт «Про деякі питання у сфері міграції щодо підстав і порядку набуття та припинення громадянства України», як невідкладний. Це вже друга заявка на закон про множинне громадянство, перша відбулася 1 грудня 2021 року. Тодішній законопроєкт лежить десь у парламентських шухлядах. Міг би і цей полежати, ще не врегульовано багато міжнародних питань. В ньому, зокрема, серед перерахованих країн, мешканці яких можуть отримати громадянство України за спрощеною процедурою, числяться й відверто проросійська Угорщина, ледь прихована симпатичка Московії Словаччина, якісь претензії до нас мала Румунія? Та й наша найближча союзниця Польща час від часу висуває до нас вимоги переглянути певні сторінки історії, хоч коли говорити про «старі кривди», до ще невідомо, хто кого переважить. І взагалі світ міняється. Фахівці вважають, що може виникнути ситуація, коли в Україні існуватиме багатомільйонна армія закордонних громадян, вони зможуть втручатися у внутрішні справи України. Зокрема, таку думку свого часу висловив наш колишній представник в Раді ООН з прав людини Володимир Василенко.
Є ще один аспект, який несе в собі загрозу. З 1 січня в Україні стартував другий етап ринку землі. Тепер юридичні особи мають право купувати землю сільськогосподарського призначення площею вже у 10 тисяч гектарів. Серед країн колишнього соцтабору найуспішнішою земельною реформою вважають ту, що здійснена у Польщі. Там в одні руки можна придбати 500 гектарів землі. В Угорщині – триста, в Румунії – сто… Десять тисяч – це у радянські часи великий колгосп. А хто може гарантувати, що з якогось часу не розпочнеться «укрупненння»? І чи не настане час, коли вже не зі сцени, а наяву почуємо не: « – Чия земля? – Калитчина!», а, скажімо, «пана Калитковського». Чи «гера Крамера». Або внука одеського дідуся з Близького Сходу. Українська земля всім потрібна. І багато хто задля неї виявиться громадянином України «в других». Схематоз – технологія креативна. І ми побачимо, чим це обернеться для України та її громадян «у перших». Але про запобігання відторгненню землі від його споконвічного власника – українського народу в законопроєкті про множинне громадянство не говориться ні слова.
Мені можуть зауважити: «А яке тобі діло до того законопроєкту? Його підписав президент». Так я ж із 2 травня 2019 року за його словами – теж президент. А якщо серйозно, то коли кожен з нас не вболіватиме за те, які закони пишуться в державі, як вони виконуються і яку відповідальність несуть ті, хто їх ігнорує, то й житимемо так, як у колгоспі. Земля і воля – речі взаєпопов’язані.
Броніслав Куманський