Картину Пабло Пікассо «Герніка» (точніше – її високого рівня репродукцію в якомусь французькому альбомі) я вперше побачив у бібліотеці Академії мистецтв. Її в Радянському Союзі широко не тиражували через художню манеру автора. Але й не закрили перед нею кордон, що було нормою стосовно інших авторів-авангардистів: як не як, а мсьє Пабло – комуніст, борець за мир, його «Голуб миру» облетів увесь цивілізований світ. Та й бомбили Герніку фашисти – німецький легіон «Кондор».
Практично не знайомий із зарубіжним мистецтвом двадцятого століття, я не відразу прийшов до сприйняття авангарду. Але ця робота оволоділа мною відразу ж. І сьогодні, коли бачу зруйновану рашистами Бучу, перед моїми очима стоїть «Герніка» – картина, що мовою символів і до краю загострених акцентів волає до нас: «Люди! Як ви з цим можете жити?».
Трагедія двох маленьких міст – іспанської Герніки й української Бучі є наслідком знелюднення душі отого оспіваного в одах і ораторіях гомо сапієнса, котрий чим далі, тим більше стає небезпечнішим, у тому числі й для самого себе. Відтепер ми довго житимемо під знаком Бучі. Як довго жили іспанці з болем Герніки. Доти, доки існуватиме фашизм. Я не закликатиму українського захисника: «Убий його!». Натомість кажу: «Змети його з нашої землі!». А в який спосіб – то як вийде: кому кулю, кому полон, кому суд, але так. щоб кожен отримав по заслузі. Бо всяк, хто прийшов сюди зі зброєю в руках, виконує нацистську програму. Я не називатиму росіян звірами – вони не гідні цього означення: звір ніколи не вбиває заради того, щоб убивати. Мені байдуже, який політичний лад у Російській Федерації – це зборище вбивць у погонах і при краватках. Віднині не вважатиму абревіатуру РФ назвою країни, вона має читатися як російський фашизм і писатися з малої букви.
Засоби масової інформації переповнені прогнозами щодо тривалості війни військових аналітиків, політологів, навіть мольфарів. Я ж хочу поговорити про те, чи ми вже до кінця усвідомили смертельну загрозу для України і українців, тобто нас із вами. Настільки реальну, що маємо на час забути шосту Христову заповідь. Ось прочитав у кропивницькому час-time про тьотю Раю з продуктового, і перед очима постали обличчя багатьох знайомих – з тих далеких дефіцитних і цих, близьких, але ще довоєнних. До 24 лютого вони були роз’єднані – хто в питаннях мови, хто конфесії, хто ставленням до Росії чи спогадами про Радянський Союз.
Чи всіх об’єднала війна навколо Вітчизни? За винятком, зрозуміло, відвертих чи прихованих колаборантів, для яких вона стала лакмусовим папірцем – тільки лови. Чи всі працюють на перемогу – хто на фронті чи в територіальній обороні, хто лікуючи хворих, навчаючи дітей, стоячи за верстатом, засіваючи землю, ремонтуючи житло? Не всі – є й такі, що деруть шкуру з переселенців, наживаються на волонтерській допомозі, мародерствують у розбомблених ворогом установах, квартирах. Чи буде їм кара?!
Хотілося, щоб мир настав уже завтра. Але такого не буває. Відчуваю, що це надовго – не тільки у гарячій фразі, а й у стані позиційної війни, змаганні дипломатій, переговорів, компромісів тощо. Демократичний Захід заявив, що взяв курс на виснаження Росії і самопадіння імперії – це той шлях, завдяки якому можна уникнути третьої світової з її непередбачуваними наслідками. Заходу він коштуватиме великих грошей, Україні великих жертв. І хай читач не запідозрить автора в цинізмі, коли я згадаю слова Рилєєва: «Но где, когда, скажи, была без жертв искуплена свобода?». Це – констатація історичної правди. Рилєєв – один з небагатьох російських інтелігентів, який з повагою і розумінням ставився до України. Один з п’яти із Сенатської площі, котрі поплатилися життям за прагнення до загальної свободи.
Напередодні війни Путін заявив, що такого народу, як українці, не існує, такої держави, як Україна, ніколи не було – її придумав Ленін. А починаючи агресію, оголосив її завдання: домогтися визнання російського суверенітету над Кримом, «демілітаризувати і денацифікувати» українську державу й забезпечити її «нейтральний статус». Вимоги абсурдні, але в цьому ще слід переконати ту частину українців, які досі не виробили в собі імунітету до російської пропаганди, котра намагається влізти в кожну щілину незахищеної свідомості і посіяти сумніви в душах українських громадян. У тому числі і в нашу здатність показати російському президенту середнього пальця. Питання права Росії на суверенітет над Кримом залишимо для окремої статті, поговоримо про два інші. Щоб побачити, як маніпулює фактами цей невіглас від історії і до якого нахабства дійшов цей «вершитель доль».
Не треба, господін презідєнт, тривожити прах вождя світового пролетаріату. До формування української держави він не має ніякого стосунку. Вона постала з проголошенням Четвертого універсалу Центральної Ради 22 січня 1918 року, де записано, що Українська Народна Республіка є «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу». За два місяці до того зі складу Росії під владу Центральної Ради перейшли дев’ять губерній, зокрема й територія нинішньої Кіровоградщини. Межі УНР закріплені Брест-Литовським договором (лютий 1918 р.), в чому легко переконатися, глянувши на відповідну географічну карту. Володимир Ілліч до України причетний з іншого боку – силовим втягненням її у Союз Соціалістичних Радянських Республік, по суті нелегітимне об’єднання, оскільки договір про його створення прийнято було тільки у першому читанні, друге так і не відбулося. З цього приводу можна говорити про російську окупацію України протягом 1922-1991 років і перенесення святкування Дня незалежності на 22 січня та вести відлік новітньої Української держави з 1918 року.
У чому полягає завдання «денацифікації» і «демілітаризації» України, популярно, так, щоб було сприйнято найтупішим орком, розтлумачив у статті, опублікованій РИА Новости, такий собі політолог Тимофій Сєргєйцев. Перекресливши всі міжнародні норми, багатосторонні і двосторонні угоди, кремлівський самітник вирішив знищити все, що робить українців українцями аж до заборони нам називатися своїм іменем, і видалення нашої держави з політичної карти світу. Тобто, оголосив своєю програмою лінгвіцид – позбавлення українців права на свою мову, етноцид – права бути нацією і геноцид – фізичне знищення нашого народу, з чого й розпочав. Буча – тільки епізод, але настільки яскравий, що став символом не просто нинішньої війни, а сутності ставлення російської держави і вихованого нею народу до українців – від Батуринської різні до Голодомору і «чем больше мы их потопим в Днепре».
На виправдання своїх дій російський президент вже багато років розводиться про фашизм в Україні. Може хто не знає, фашизм у нас заборонений законодавчо, у нас немає жодної профашистської партії чи громадської організації, жоден засіб масової інформації в тій чи іншій формі не пропагує нацистські ідеї. Україна – демократична держава, що засвідчують не тільки зарубіжні гості, а й росіяни, що втекли від путінського режиму на Захід.
Якщо говорити про фашизм, то всі його ознаки, навпаки, характерні саме для Росії: мілітаризм,територіальні претензії до сусідів, екстремізм, ксенофобія, активне втручання держави у всі сфери громадського і приватного життя, вождизм, відсутність демократії і т.д. Профашистських організацій там, хоч відбавляй – «Союз русского народа», група «АлисА», «Співтовариство «Красно-черная сотня», рух НС-скінхедів та ін. Не бракує й ЗМІ, котрі відкрито пропагують нацистські ідеї.
А з «демілітаризацією» ще смішніше. Виявляється (за Путіним), країна, котра перед цим два роки не робила військових замовлень своїм підприємствам, не налагоджувала масове виробництво уже готових зразків сучасної зброї, загрожує ядерній державі, у десяток разів більше оснащеній звичайним озброєнням.
В історію ХХІ століття Україна ввійде як країна, котра першою прийняла бій з новітнім фашизмом. І якщо світ у її підтримці задовольниться лише проміжними результатами, то це буде програна війна. Втім, у це я не дуже вірю, ймовірнішою небезпекою може стати розтягування процесу нейтралізації агресора. Один народний депутат намалював аж вісім сценаріїв закінчення цієї війни. Коли вона закінчиться, думаю, не знає й сам Господь – він поки що тільки перебирає варіанти. Наскільки реальні депутатові прогнози, за яким з них піде розвиток подій, скільки ще може бути версій, покаже життя. Але незалежно від того, на які б переможні дороги нас не виводило співробітництво з іншими країнами чи на які манівці не заводили б угоди, писані вилами по воді, ми, українці, повинні зберігати головне – свою ідентичність. Маємо за будь-яких умов продовжувати «дерусифікацію інформаційного простору, освіти, науки; очищення нашої топоніміки від російських назв; посилення роботи в напрямку відновлення національної пам’яті та поширення правди про єство Росії у світі, максимального пришвидшення європейської та євроатлантичної інтеграції». Це не я сказав, а одна розумна людина, досвідчений політик. Я ж лише додам: і бити, бити ворога, бо якщо сьогодні агресору не вирвати кігті і зуби, він залиже рани і знову піде війною. Така вже природа рашизму – їй набагато більше років, ніж з’явилося на світ слово «фашизм».
А насамкінець – прекрасна новина, хоч ви її, напевне, вже й знаєте: згідно з опитуванням домінуючою емоцію в українському суспільстві сьогодні є гордість за Україну. Це підтвердили 80 відсотків українських громадян. Слава Україні!
Броніслав Куманський