Чому Кропивницький програє безкомпромісну війну за Макдональдс Дружелюбівці та поступається Старбаксом у жорстокій конкуренції з Ганно-Требинівкою? І чому нам лишаються об’їдки солодкого економічного пирога, порожні пляшки з-під вина, немиті келихи зі слідами помади, смердюча на ранок і повна недопалків Ротменс попільничка і знущально-поблажливе «Ти хороший (це про місто, а мовою більшості інвесторів, з якими нам не світить, – город), будемо друзями, па-па, бувай, привіт твоїм канаркам і киці…» – від тих, хто міг би дать, але знову не схотів… Про це та інше я хочу розповісти після таємної зустрічі на даху однієї із багатоповерхівок Кропивницького з інсайдером із департаменту інвестиційного розвитку території.
Причиною для контакту із подальшим зобов’язанням не розголошувати справжнє ім’я цього патріота стало тривожне затишшя в просуванні проєкту з будівництва американського ресторану мережі Макдональдс. Щоб розкрити деталі заплутаної справи, чоловікові довелося переповісти кожен свій крок у той день, коли «Мак» або, як ми вже почали називати його з ніжністю, «Макі», «Наш Макду» помахав нам фірмовими фартушками персоналу, а також виделками, паличками, ножами і ложками, що лягли б на наш стіл разом із Хеппі Міл, бургерами, снеками, салатами і картоплею фрі… Але про це вже треба забувати. Переплакати один раз, а потім жити і їсти далі, що на очі трапиться… Ми зберігаємо мову оригіналу, інакше уважному до всяких нікчемних дрібниць читачеві може здатися, що він уже потрапив до раю, де українці поголовно розмовляють літературною українською, увечері бажають усім сусідам по хмаринці доброї ночі й чемно нагадують, щоб ті обов’язково почитали Кобзаря після чаю, перед молитвою – мовляв, так солодше спиться.
…«Якщо ви чули про наші зарплати, то здогадуєтеся, шо ніхто задарма работать на цих каторжних должностях не хоче, – так почав свою розповідь чоловік і то була щира правда. – Я на іспиталєльном і для начала получаю сто тисяч гривень в місяць, вообще ніхто на ці копійки не соглашався, тоді я сказав – давайте, тільки не мішайте, бо уйду сразу. В принципі, работать, якщо ти професіонал, є з чим і з ким, бо город наш, як відомо всім в Україні й за граніцей, є дуже зручним містом для реалізації будь-яких ідей. Особливо – економічних і прєжде всєго – дєнєжних. Ми всім пропозиціям швиденько, як то кажуть, даємо зелене світло, спрямовуємо все в потрібне, нужне й нєобходіме русло. Теоретично, до нас могли би звертатися й відомі бренди і оті, як їх, франчайзери зі своїми ноу-хау, тільки шось не йдуть. Або йдуть, та якось мєдлєнно – як на убой. І це не наша вина, бо ми, всі прєдставітєлі міністєрства – і в Шепетівці, і в Фастові, і в Новому Бузі, крутимося, намотуємо кілометри і бігаємо в милі цілий день – наповнюємо казну, як той казав, ресурсами невтомно. От, диви, лежать у мене зараз стартапи. Якшо хто не знає – старі тапочки. Два стартапи, гарні, без дірок, лежать завжди під рукою, поряд з валянками, до речі, і ризовими чоботами – вважай, ті самі стартапи, тільки для осені й на зиму. Якщо тре’ яку інвестицію залучити чи там, конкурс на право ведення бізнесу організувати, я раз – стартапи на ноги, конверт для тендерних внесків в кишеню – і бігом на шорт-сейшин з партнерами. Аж шорти на бігу злітають. Але бігти треба швидко, шоб не відставати від часу – це там хтось мудрий сказав, нема коли уточнювати, бо завжди кудись спішимо – кажу в основному про себе, адже можуть перехопити ідею, як було з тим Макдональдсом в центрі…»
На цьому етапі дослівної сповіді інсайдера, котрий лише з тим погодився на зустріч, щоб відвести від себе гнів людський, щоб (цитата) «народ не проклинав за те, шо сквєр у центрі так і остається отсталою помойкою, а не ліцом города», мій процесор GameMax зашипів-загримів-задирчав, на якусь мить відключився, а потім видав на моніторі рядок: «Перекладай його, змій, людською розумною мовою! Я вже не можу більше…Якщо не припиниш використовувати мене, як безтолкове позашлюбне дитя диктофона «Олімп» і машинки «Ятрань», зачате в Рибаківці на шостий день шторму, нашестя медуз і комарів, коли чорнило закінчилося, каретку заїло, а стрічку порвали на бантики для кошенят, – я самовбиваюся!» Це серйозно, тому спробуємо злегка змінювати текст у бік інтелектуальної норми (не буквально так різко, ніби ми вже на останній зупинці й кондуктор виголошує голосом повним аромату чайних троянд і фіранкових шелестів яблуневого саду: «Зупинка – Елізіум!») – не революційно, а лише так, щоб у «мишки» не кровоточило з «вушок»… На чому ми (?..), ось:
«… У той день я якраз першим ділом у сквер і прибіг, сіли з одним інвестором на вільну лавку, швиденько по донату з’їли, пивом запили, за хвилину буквально вирішили, що бути йому (Макдональдсу) там! Я подумав: «Не треба вже й пива більше, нехай, ліпше, на коньяк півсотні дасть». Вдарили по руках і розбіглися. Він собі в машину і кудись там.., пам’ятаю, що франшиза – криворізька, роялті за пиріжки треба американцям віддавати, кілокалорії, ясно, лишаються нам, сміття хотіли чехи збирати, та ми порадилися і вирішили: не дамо, бо мало платять. Все(!) – одне діло зробив. Дивлюся в нотатник, який там інвестор далі по плану… Ти вже затямив, що я цю тему кокретно січу, всі зустрічі з інвесторами записую на чистий листок, у кожній клітинці – по букві, і хвостики їхні теж поміщаються у квадратик чи, в крайньому разі, злегка торкаються спинкою або пузиком граток,.. за тим листок клею на афішу біля Золотих Куполів і прибігаю по сто разів на день – звіряюся, значить… Якщо чесно, там у нас на тій афіші увесь інвестиційний план області на десять років уперед висить (у Києві – свій план, у Сумах, приміром, свої золоті куполи), тільки от голубів трішки пронесло на 2021-ій і 2022-ий, а на 2023-му діти замалювали половину інвесторів хрестиками, а другу половину ноликами, копії немає, будемо звертатися до почеркознавців, для бюджету дорого, та нічого не вдієш…
Наступним пунктом у той день значилася зустріч на Завадівці, якраз із приводу будівництва сміттєпереробного заводу, тільки не чехами – нехай гуляють, а другими американцями… Якщо коротко, в підсумку ті сказали: «Нехай чехи будують!» і почали псувати прекрасний інвестиційний клімат нашої країни брудними натяками на те, що всі ці рвані пакети, гусяче пір’я, нерозірвані гільзи, гранати, шприци тощо, хоч і непотріб, а належать народу і за їхню переробку ніхто узагалі не повинен нічого й нікому давати на розвиток духовності. Я таких інвесторів знаєш де і в якого кольору стартапах бачив?! Отож! Поїхав я звідти п’ятіркою, потім соткою – маршрутками на Лелеківку, де інші, вже треті американці-інвестори хочуть будувати башти-близнючки, філіал бізнесового центру в Дубаях і Сингапурі. Ми їм зразу даємо місце за кладовищем, щоб усе поряд – і туристи, і музика, й лотос – раптом знову закінчаться гроші, подорожчає руберойд чи вийде пізанська вежа… Звідти поїхав шісткою в сквер слави біля муніципального ринку, де вже четверті американці будуватимуть, якщо не дамо по руках, «Діснейленд»…
А, до речі, я й не звертав уваги, скільки у нас американських партнерів, ти ба’, жодного навіть кацапа – дивно, так (?), може, з політікою якось пов’язано, втім, навряд – мені б прояснило начальство… Словом, у той сквер, де зараз пам’ятник не стоїть, а мучиться під гаслом «За власть совєтов» (уточнення – цього напису вже немає). Треба було лопотіти стартапами дуже швидко, бо пообіцяли нашій ПЦУ цю землю під храм, давненько уже, перед виборами – п’ятими ззаду, от я й мав подивитися, чи не почали вони будувати собор, бо могли (а телефонів – спитати – нема). Їду і думаю так: якщо вже витратилися на цеглу – нехай тоді буде храм, а ні – віддамо під Діснейленд Петру, отому, шо Вальку взяв Петренчиху, а потім поїхав в Америку шоферувати у Біла Гейтса, ну, так каже, хто його перевірятиме(?!), та й навіщо?.. З’ясувалося, що не почали – і добре!..
Ух! І набігався ж я по тих Черемушках, намотався! Їсти хочу, але рано сідати, та й треба, нарешті, стартапи почистити від кізяків, бо на Андріївській котрась зараза козу водить асфальтом у парк, який, до речі, вже забили – п’яті – американці під готель Хілтон. Там буде гарний вигляд на Інгул, якщо добавить води, трохи вивести куширі, покосити амброзію і зарізать козу… Так от, стартапи почистив і гай на Балашівку, де оті всі скелети стоять промислові... Бетонний, кукурудзяний, комбікормовий, асфальтний, хлібопродуктів, м’ясопереробний... – собака тепер заблудиться й здохне в тих заводських руїнах раніше, ніж на людину натрапить і хліба допроситься, про м’ясо вже не кажу, кому те все треба було, – не зрозуміло. Так там, словом, тепер – уже шості – американці завод «Форд» будуть ставити (треба, згадав, завтра усе підірвати к монахам, а сміття вони вивезуть самі). Ковальчук малий уже дав сотню, точніше – сто п’ять доларів, тільки там п’ятірочка трішки потерта, інвест-едвансу за п’ять гектарів землі під будівництво. Отой Ковальчук, котрий Лєнку Бойчиху на Повітрофлотській зразу взяв, а потім назад повернув, бо щось там пішло не туди, а сам поїхав в Америку, де процвітав, а в неділю підгодовував Дінго (собак) у Фокуса Форда, вибачаюсь – у Вільяма Форда. Каже, шо так і розбагатів, а ми не ЦРУ, щоб не довіряти. Хай будує машини, жалко лиш, що у нас по місту тепер не валяється цього заліза, як колись – тоннами. То б на купу стягнули і вже ввечері перша машина була б – інвестиції (!), вони, брат, так і працюють, повір мені…
Після Балашівки, якщо чесно, настав час освіжити водичкою з крана натруджені ноги, бо в стартапах потіють сильно. А сполоснувшись, летіти комариком в селище, де замість чавунно-ливарного якісь, вже не пам’ятаю за ліком, американці хочуть поставити ливарно-чавунний. І прислали Кольку – отого, шо бабину Женькину Ганю взяв,.. що малою, ото, ще ганяла до Петрусів і смішно так пі-пікала на малого Бондарчука. Колька начебто там у Баффета Воррена працював правою рукою, якісь справи прокручували разом, він і тут, було, то котлету в школі вкраде, то цукру у вихлопну сусідам насипе. Не знаю, не перевіряв, звідки в нього гроші, але привіз двадцять баксів, не порвані, з якимось, із їхніх, президентом з гори отієї, що на малюнках в кіно – все чин по чину, і, навіть, приколота до Кольки на спину записка від Баффета, – мовляв, довіряйте, як мені, хочу строїть завод там, де Колька скаже. «Воррен Баффет» – крапка…
А ще німці з самої Германії, швейцарці, китайці від Арахамії… – багато різних інвесторів, хтось крупніший, хтось одна шкіра й кістки, хочуть діло із нами вести, бо ми – бронепоїзд і танк у зеленій броні, оперативні, сучасні, зробили усіх, а тепер доробляєм останніх... Та до наших баранів! Все це так задурило голову мені у той день, що я і забув: а треба ж було увечері передзвонити по «Маку», хоча б есемеснути, мовляв, ось вам рахунок – непалений, чесний, кидайте бабло і шуруйте, в сенсі – женіть свої стіни, вішайте ліхтарі – чи що там кому обіцяли(?)...Прихожу увечері до золотих куполів, а там записка на дошці висить: «Ми тебе шукали, дзвонили в двері бабі Галі (це моя сусідка, куди я ходжу їсти борщ кожен четвер) – не відкрила, питали в Степана на костилях (це сусід, який годує мого собаку, коли затримуюся), хотіли уточнити ставку маржі і розміри бонусів, запитали в кривої Свєтки – та не знає. Тому переносимо ресторан в Дружелюбівку, нам вистачало мороки і з вашою «армією спротиву» в спідницях, а тепер ще й це. Твої, Ричард Макдональдс, Морис Макдональдс. P.S. Старбаксу вам також не бачити, бо Кевін Джонсон – наш друг. Шикарну каву питиме Ганно-Требинівка, бо англійською цей топонім звучить прикольно. PPS. Свої прізвища в інвестиційному бізнес-плані на афіші ми стерли. Ти – сам по собі!»…
…Зустріч добігла кінця, світало в тумані. Плакала скрипка на даху, а розумний хлопчик Бо пакував у свої валізки нотні зошити й записи вдалих гросмейстерських ходів від Вільгельма Стейніца до наших днів, не забувши про сентиментальний дарунок на згадку – золотаві колечка волосся Ельвіри із третього «Б», вигляд яких веселитиме зрілий розум, а дитячий – краятиме, як ніж, тільки вже скоро не тут, а десь у Вермонті.
Дмитро Ревуцький