Це третій раз в історії українського кіно, коли я на розслабоні (ой, та хто там на те українське кіно ходить крім мене?) прийшла, щоб купити квиток перед сеансом – а там ВСЕ РОЗКУПЛЕНО!!!
Вперше таке трапилося зі мною на "Поводир", вдруге на "Скажене весілля". І втретє – на «Я, «Побєда» і Берлін». Повний зал! Ви це уявляєте?
В паніці забрати останній квиток – 6 ряд 1 місце – ще ті відчуття.
Зараз я знов буду зловживати фразою "Це найкращий український фільм", бо я вже її писала і щодо "Довбуша", і щодо "Люксембург, Люксембург", і ще не раз.
Знаєте, коли фільм – український – реально стає класним? Це коли ти забуваєш думати, що він український, не помічаєш, яка робота оператора, як грають актори, яке використано тло і антураж – взагалі про це не думаєш, бо все це зливається в органічну і природну історію, в яку занурюєшся з головою, і той хлопчина, що грає Кузьму – то для тебе і є Кузьма (до речі, Іван Бліндер створив дуже схожий образ).
Фільм одразу, із самого початку, піднявся на висоту, взяту "Люксембургом" – і за тематикою (бурхливі 90-ті), і за стилем комедії та гумору, і за смисловим наповненням.
Але додайте до цього власне те головне, заради чого фільм задумувався – дивовижний саундтрек із пісень "Скрябіна", який проникає в саме серденько. Ну, а як інакше? Ми всі знаємо і любимо ці пісні. Ми на них росли. Це те, що нас єднає.
Весь зал плакав разом. Я, чесно, вперше побачила, що навіть прибиральниці, які з першими звуками титрів забігають в зал, як клешні реальності, покликані грубо витягнути тебе зі світу кіно, – теж стояли, дивилися титри і плакали.
P.S.: До речі, не варто сильно швидко тікати в кінці – там ще є сцена після титрів.
P.P.S.: Попереджуючи гнівні коменти в стилі "книжка взагалі не така!", вважаю, що режисерКА і не збиралася екранізувати книжку буквально, а зробити достойний і яскравий байопік про достойну і яскраву людину.
Надія Паливода