Саме такий висновок напрошується із тієї палкої, часом сумбурної суперечки, яка розгорнулась після публікації репліки «Прихильники Ястребова приховують відповідь Інституту національної пам’яті. Прихильники Ястребова приховують відповідь інституту національної пам’яті?
Я намагаюсь не встрявати у дискусії з приводу публікацій на сайті, але тут багато закидів стосувалось саме моєї позиції. Уже якось писала, що фахові історики ніяк не можуть абстрагуватись від єлисаветградщини, цей період для них ніби якийсь притягальний якір, що тільки й тримає їх на плаву. Якось в інтерв’ю психолог Ніна Головань, міркуючи про ставлення людей до рідної мови, пояснила, що для людини, тим більше інтелектуальної праці, найважливішою залишається мова, якою її введено у царство культури, цивілізації. Навіть не материнська, а та, якою вона долучилася до культурних цінностей. Відомо, що історичний факультет нашого вишу – колись педінституту, нині університету, у 60-их роках було закрито. А потім заново відкрито уже із новим складом викладачів. Здебільшого вихідців із центральної росії. Не треба пояснювати якою мовою і з якими орієнтирами вводили вони цілі покоління майбутніх істориків у пантеон науки і культури. Вочевидь, подібні процеси не оминули і столичний університет. Імперія завжди працювала на солідну світоглядну перспективу і гіркі наслідки цього ми відчуваємо й досі і якби ж тільки у питанні щодо імені Ястребова у назві премії!
Не раз писала, і, схоже, ще не раз доведеться повторити: ніхто ніколи не заперечував і не заперечує ні нашого минулого у єлисаветградський період, ні наукових здобутків Ястребова та його вклад у історичну науку, ні його добрих людських рис. Яка різниця – прислали сюди Ястребова працювати з «туземцями», чи він приїхав сам. Він був і залишається посланцем імперії, який роблячи хай і добрі справи, працював однозначно на неї, на її велич і піднесення.
Ясна річ, у тих умовах він не міг бути україноцентричним. Та ніхто й не закидає йому цього. Просто, у цій і у тій системі координат слід правильно і чітко побачити нас, українців. А це чомусь так важко й гірко дається нашим професійним історикам. І слово «невігласи» у їхніх устах звучить швидше не як зневага, а як відчуття переваги у світоглядному протистоянні.
І вже просто глум порівнювати Ястребова і Дмитра Яворницького. Так, пан Дмитро співпрацював із імперськими інституціями, але фактично діяв усупереч їм, зберігши для нас історію Запорожської Січі, створивши основи потужного музею у Дніпрі. Негідно також закидати про праці радянського періоду. Мовляв, Федір Турченко писав тоді щось про більшовизм чи класовий підхід. Дивно було б, аби мисляча людина не змінила своїх поглядів, отримавши нову інформацію, як це сталося на зламі минулих епох з багатьма. Дискутантам пощастило, що вони у силу свого віку не потрапили у ті часи. Дуже цікаво було б побачити, як би вони вели себе і що писали б у тих обставинах. Один із палких прихильників Єлисаветграда, намагаючись скомпрометувати мене, мабуть, перерив купу підшивок, поки знайшов мій студентський репортаж із витверезника і нарешті міг звинуватити, що я нібито назвала прізвище когось із клієнтів тієї установи і тим самим принизила його. А якби моя журналістська діяльність почалася років на десять раніше? Думаю, прискіпливому історикові було б за що зачепитися…
Хтось (навмисно не називаю конкретних прізвищ) закинув, чи не бояться такі, як ми, розколу у суспільстві через Ястребова? Ви серйозно? Це нагадало мені компартійні погрози, коли ми тільки почали розбудовувати Рух. Мовляв, ідете проти народу, народ вас прокляне. А секретар міськкому Компартії Валерій Мішура у редакції «Молодого комунара», де був один з перших осередків Руху, навіть погрожував нам танками і зброєю.
Дехто дорікає, що маю спільну позицію з Митрофаненком. Не приховую, у мене з паном Юрком далеко не рівні стосунки. Він, проявлячи внутрішній більшовизм, перешкодив присудженню премії Маланюка (літературознавство) науковцю з Одеси Іванові Задої, бо той у своїй збірці опублікував вірші власного вчителя. написані ще у 30-ті роки. Звісно, прокомуністичні. Але там була вказана дата їхнього написання. З цього приводу ми жорстко дискутували. Іван Задоя – ініціатор і упорядник збірки спогадів про Леоніда Куценка, так і не отримав нашу літературну премію. Пізніше він осліп і нині зовсім зник із інформаційного поля.
Але щодо імперських маркерів – розбіжностей немає. Уявіть, що нині росія окупувала нас, у наше місто приїхав науковець із Саратова і плідно працював тут, збирав етнографічний матеріал, поповнив наш музей. Варто було б нащадкам зберігати його ім’я у назві краєзнавчої премії?
Світлана Орел