У путінській Москві провели круглий стіл на тему «Рух Опору: люди, історія, пам’ять». Його організатори готуються влаштувати у французькому Страсбурзі виставку, присвячену рухові Опору. Це черговий сценарій трагікомедії побєдобєсія, який у Кремлі пишуть давно. Мета – показати головну роль Росії у розгромі фашизму не тільки на фронтах війни, а й на території окупованих Гітлером країнах Європи. Дивними, нікчемними, політично наївними вважаю аргументи ведучого, голови Російського історичного товариства С. Наришкіна, який вкотре підносить казкову велич Московії.
«Уже у жовтні 1943 року відбулася знаменита втеча з табору смерті «Собібор», яку організував і очолив Олександр Печерський. Широкого розголосу у Північній Італії набули подвиги партизанів-гарібальдійців під командуванням Федора Політаєва. У Франції поблизу міста Тиль діяв легендарний жіночий загін «Батьківщина», його створили дві уродженки Білорусі – Надія Лісовець та Розалія Фридзон». У розгорнутій промові Наришкіна навіть пошепки не згадано України чи українців. Про учасників Опору наших земляків у «історика» немає й натяку. Як і пояснення – чому про Європейський рух Опору у колишньому Радянському Союзі заговорили аж через 20 років після перемоги над гітлерівською Німечиною?
Символічно, що у рік 75-річчя закінчення 2-ї світової війни є потреба доповнювати маловідомі сторінки її історії. Тим більше, після розвалу СРСР, коли Москва нахабно називає себе єдиним переможцем нацизму. Однією з найменш досліджених тем є висвітлення руху Опору гітлерівцям у Європі та участь у них українців. Цензурне вето на рух Опору взагалі було накладене Сталіним відразу після закінчення радянсько-німецької війни 1941-1945 років, яку «вождь народів» назвав Великою Вітчизняною. Термін рух Опору за життя Сталіна взагалі не вживався у науковій та художній літературі, про участь у ньому радянських людей заборонялося навіть згадувати, архівні документи практично відсутні. Бо ж на початковій стадії війни, коли Червона армія зазнавала розгрому, її бійці і командири масово потрапляли у полон, Сталін заявив: «У нас немає полонених, є зрадники». Полонені фронтовики, також цивільні, які добровільно виїхали до Німеччини у 1941-1942 роках, офіційно вважалися зрадниками і каралися після війни сталінськими таборами до 10 років – на рівні з поліцаями та іншими особами, які служили гітлерівцям на окупованих територіях колишнього Союзу.
Уперше про існування руху Опору та її учасників українські історики та громадськість дізналися у 1964 році від московського журналіста Олексія Аджубея (зятя керівника СРСР Микити Хрущова) та російського письменника і дослідника Сергія Смирнова. Вони з надмірним пафосом розповідали у газетах і на телебаченні про подвиг в Італії росіянина Федора Політаєва, назвавши його легендарним. Образ героя більше малювався в уяві пропагандистів, ніж було насправді. З їхньої подачі у 1962 році Ф. Політаєву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Хоча біографія рядового Червоної армії дописувалася і переписувалася кілька разів і сумнівною залишається досі. По сплині двох років у Радянському Союзі дізналися про командира французьких підпільників українця Василя Порика, дані про якого були достовірними, хоча факт полонення радянського лейтенанта Порика приховувався, бо він був серед сотні тисяч полонених у результаті розгрому німцями 6-ї та 12-ї радянських армій під Зеленою Брамою улітку трагічного 1941 року. Про подібні трагічні поразки, уманську яму, через яку пройшов Порик з однополчанами, у Москві не люблять згадувати і тепер.
У науковий обіг надто стислі дані про учасників руху Опору запущено у другому томі «Історії Української РСР», виданому у 1967 році з досить розпливчастою характеристикою: «Радянські люди, і серед них українці, яких війна закинула далеко за межі Батьківщини, брали активну участь у русі Опору європейських країн». Про те, ЯКА доля закинула їх далеко за межі Батьківщини – ні слова: сталінське клеймо зрадників було живе, хоча від дня смерті тирана минуло майже 15 років. Радянські науковці все ще не наважувалися досліджувати слизьку тему. Лиш коли у СРСР була видана книга італійського автора Мауро Галлені «Радянські партизани в італійському русі Опору» (1988), вдалося відтворити образ багатьох учасників руху Опору, у їх числі командира батальйону бригади «Стелла Роса» Миколи Чорноуса.
Микола Якович Чорноус уродженець с. Косівки Олександрійського району. Я зустрівся з ним буквально за кілька днів до його смерті 8 листопада 1990 року. Це людина нелегкої і водночас легендарної долі варта того, щоб про нього написати окрему книгу, без прикрас, вигадок і художніх домислів. Бачу сюжетну лінія її… У одному з перших боїв трагічного 1941– го боєць Чорноус був тяжко поранений, непритомного німці полонили, після кількамісячного поневіряння у таборах для військовополонених його вивезли в Італію, на роботу у каменоломнях біля міста Болоньї… Втеча з бараків у загін гарібальдійців… Відчайдушні постійні сутички з гітлерівцями, яких гарібальдійці вибивали з багатьох сіл. У результаті активних бойових дій гарібальдійців 18 червня 1944 року утворилася Республіка Монтефіоріно – велика місцевість, яка повністю контролювалася партизанами. Незабаром у м. Модену увійшли війська союзників. Миколу Чорноуса і його товаришів американці умовляли виїхати у США. Однак патріот рідної землі не вірив, що у його країні буде вороже ставлення до полонених. З великими зусиллями вдалося повернутися у СРСР. І тут 23-річний комбат-гарібальдієць на десять років був засланий у сталінські концтабори. Повернувся у рідне село, працював механізатором, городником. Жодному односельцю не розповідав про своє минуле. Лиш з моєї публікації у обласній пресі у селі дізналися про героїчні сторінки життя свого земляка. Однак вшанувати, навіть посмертно, мужнього партизана досі не змогли...
Дещо по-іншому склалося життя учасника руху Опору у Франції. Уродженцю с. Оситняжки сучасного Кропивницького району Володимиру Бойку було усього 15 років, коли почалася війна. У Червону армію хлопця не мобілізували. Однак окупанти вивезли його з товаришами на південь Франції для роботи на військових підприємствах. Володимир з друзями втік з вагона поїзда, хлопці розшукали загони французьких партизанів – макі. «Вольдемар» – таке прізвисько дали Володимиру французи – разом з співвітчизниками вели відчайдушну боротьбу з гітлерівцями на французькій землі. У Бойка проблем з НКВС не виникало, бо він не був полоненим, мав подяки і нагороди від уряду Франції. За довгі роки знайомства з Володимиром Самійловичем я багато писав про нього у різних виданнях, бував у нього вдома. Назавжди запам’ятався приїзд у Оситняжку французької делегації, яка передала Вольдемару Бойку найвищу нагороду республіки Франції – орден Почесного Легіону.
Доводилося писати мені і про учасника руху Опору у Франції уродженця Кіровограда Степана Базенкова. Офіцер Червоної армії, він потрапив у полон і був вивезений на будівництво військових споруд поблизу м. Ліворно. 29 червня 1944 року відбувся важкий бій з гітлерівцями, у якому Степан Базенков загинув. Ще один кіровоградець – Володимир Поліщук, 1912 року народження, жив на провулку Спаському. Гарібальдієць, партизанив на півночі Італії, у районі м. Генуї у загоні «Кастилоне». Відзначився у тому бою, що й Федір Політаєв, але у списках загиблих його немає. Можливо, він вижив, повернувся на Батьківщину, але його чекала гірка доля військовополоненого.
Досліджуючи тему руху Опору, слід простежити цей процес непокори окупантам і в Україні, на території Кіровоградщини зокрема. Як би хто не ставився до партизанського руху в області – він існував, хоча відразу після війни підносився окремими радянськими чиновниками у занадто перебільшеному вигляді, у дусі сталінської пропаганди «всенародного подвигу». Так само діяло антифашистське підпілля, про що свідчать документи і свідки. Останнім часом дещо згасла пам’ять про підпільно-диверсійну групу, до якої входили Віктор Рибалкін, Іван Волощенко, Юрій Голуб та ще кілька осіб. 9 жовтня 1943 року група провела відчайдушний напад на штаб однієї з військових частин окупантів. Підпільникам допомагав німецький антифашист унтер-офіцер Отто Сімон. Він брав активну участь у партизанській боротьбі проти окупантів на території області, відзначений радянськими урядовими нагородами. Про нього багато писали у пресі 1980-х років, коли Отто Сімон гостював в Україні, у тому числі у Кіровограді, зустрічався з товаришами – колишніми підпільниками.
Короткий коментар деяких прикладів героїзму росіян у Європейському русі Опору, що їх називав у доповіді за круглим столом С. Наришкін. Про російський жіночий загін Надії Лісовської та Розалії Фрідман, що діяв у Франції, відомо лиш те, що під час візиту до Москви президенту де Голлю представили обох мужніх жінок, він потиснув їм руки. Щодо»’знаменитої втечі з табору смерті «Собібор». Кремлівському історику-пропагандисту, мабуть, невідомо, що табір гітлерівці облаштували поблизу українського села Собібор, переданого після війни Польщі. У таборі утримували людей виключно однієї національності – євреїв. За час існування цієї катівні у ній, за різними оцінками, було знищено до 250 тисяч людей. Повстання у таборі організував в’язень, вихідець з Білорусі Олександр Печерський. Німці жорстоко розправилися з бунтівниками, до кінця війни дожили тільки 53 учасники повстання. Останній з них, Аркадій Вайспапір помер у Києві 11 січня 2018 року на 96 році життя.
С. Наришкін чомусь не згадав росіян, які чинили опір… власній Батьківщині, пролили море крові не тільки своїх співвітчизників, а й інших жителів європейських країн. Маю на увазі армію російського генерала-зрадника Власова, у якій добровільно служило більше мільйона росіян та донських козаків отамана Краснова. Вони нещадно боролися проти Росії та її керівництва. Чому б путінським історикам не віднести цих повстанців до категорії учасників Європейського руху Опору? І не представити їх на виставці у Страсбурзі? Хай би більше Європа дізналася про «борців» з гітлерівським нацизмом, які міцно захворіли побєдобєсієм. Замість цього у останньому номері головного рупора Кремля – «Російській газеті» на трьох шпальтах надруковано фарисейську статтю Путіна під заголовком «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім». Зміст словесного поносу лідера кремлівських яструбів давно відомий – звинувачення керівників провідних держав Європи та США у потуранні Гітлеру та розв’язанні 2-ї світової війни, у той час, як СРСР начебто проводив миролюбну політику і став жертвою гітлерівських нацистів. З деякими висновками «борця за мир» Путіна можна таки погодитися. «Нам усім потрібні правда й об’єктивність… Забуття уроків історії неодмінно повертається тяжкою розплатою», – каже глава РФ. Що правда, то правда: своїми брехнями і спотворенням реальної історії 2-ї світової війни Москва налаштувала проти себе увесь цивілізований світ.
Юрій Матівос
Світлини: пам’ятник В. Порику у французькому місті Енен-Бомон; меморіальна дошка на приміщенні Бобринецького аграрного технікуму; група італійських та українських партизанів, які боролися з гітлерівцями у провінції Равенна, стоїть у центрі М. Чорноус; гарібальдієць В. Поліщук; В.Бойку вручають орден; Отто Сімон та І. Волощенко (фото публікується вперше).