15 січня відзначила свій 70-річний ювілей поетеса Галина Шпудейно. Родом із селища Устимівка, закінчила Седнівську середню школу та філфак Кіровоградського педінституту (1976). Вчителювала, працювала вихователькою у дитячому садку, методистом у дитячо– юнацькому центрі, була активним членом обласного літоб’єднання “Степ”. Її вірші друкувалися в районній, міській та обласній періодиці. У в 1999 році побачила світ перша поетична збірка («Чистий четвер»). Чимало віршів стали піснями та брали участь в конкурсах-фестивалях “Червона рута”, “Музичне перехрестя”, у 2019 році поетеса отримала Гран-прі в літературному фестивалі-конкурсі “Поетичний рушник” (м.Обухів), а ще диплом переможниці в конкурсі “Неспокій серця” (м.Київ).
І знову – СІЧЕНЬ… Сімдесят років тому в одну із його морозних ночей мені пощастило, як казала мама, народитися доволі з великою вагою, та ще й «в сорочці», а це вже щось та значило!.. Все життя тепер відчуваю себе майже щасливою... Майже!.. Але ж – щасливою! Бо інакше – не можна: життя – на межі! Чи сміюся, чи плачу – радію кожному дню; дякую Богу, батькам і рідним, друзям і вчителям – всім добрим людям, хто так чи інакше впливав на моє зростання-дозрівання, допомагав словом чи ділом, підтримував чи й надихав на творчість…
…Та звідки вони взялися – оці 70?! Ніби недавно ж іще: в шкільній формі з білим фартушком і з бантиком в косі бігала в Седнівці до школи, була такою активною, спортивною, непосидючою… – і на тобі: бабуся на милицях!.. Невже це – я?! На жаль, дзеркало і четверо онуків мої сумніви реально розвіюють, тож, мабуть, повірю: старію…
А душа – заперечує! А душа – молода! Вона старіти не хоче! Господь, мабуть, ще при народженні дав їй маленький даруночок: СЛОВО! Не якесь видатне, геніальне, а просто – моє, тож воно ще з дитячих років допомагало мені, захищало і розраджувало у важкі хвилини життєвих неприємностей чи хвороб, а тепер – і в роки цієї страшенної російсько-української війни…
Ніяк не можу змиритися з цим безумством людиновбивства, із руйнацією і сплюндруванням всього живого, з маніакальним бажанням наших ворогів знищити Україну і весь її народ! Хочеться хоч якимсь чином, наскільки можу, протистояти цьому злу і в ці важкі часи додати хоч краплину оптимізму знайомим людям і незнайомим (та, зрештою, й самій собі!), тож радію з того, що дещо таки вдалося…
Нехай і не окремою збіркою, та час від часу мої вірші йшли до людей, мали позитивні відгуки, а мої гасла на теми сьогодення друкувалися роками у «шапках» номерів газети «Сільське життя плюс…»: «Час загрозливий, тривожний, та духом падати – не можна!», «Не шукайте домовину: живе – й буде! – Україна!», «Дай, Боже, всім Благословіння – на мудрість рішень і уміння!»…
Тішуся думкою, що і моя праця комусь потрібна.
СПАСИБІ, ГОСПОДИ, ЗА ХЛІБ, ЗА СІЛЬ, ЗА ДАР БОЖИЙ!
Та, можливо, й 70 років – ще не межа? Не знаю…
Україна
Земля у вирвах і у шрамах,
спаплюжена російським злом,
засіяна бійців тілами,
у мирі зцілиться добром.
Така родюча, гарна, рідна,
хоч і згорьована в віках,
постане – рівна серед рівних,
і в сестрах житиме, й в братах!
Коли?!
І знаю, і вірю,
що збудеться все,
хоч бреше росія,
а вітер несе…
Хай в бункерній тіні
біснується «дід»,
а в нас, в Україні,
все буде, як слід!
Про біди забудем,
накриєм столи…
Війни більш не буде!
(Ще б знати – коли!..)
Дебют
пам’яті полеглих
захисників України
Він впав в бою. Він кровію стікав,
та кілька днів був з Смертю наодинці…
Які слова тоді він їй казав?
Якою мовою востаннє помолився?
Як побратимів він крізь біль гукав?
Чи хто й почув його у тім бою запеклім,
де кожен другий теж життя поклав,
де час спинився – й став суцільним пеклом?
…Він довго марив, скошений «косою»,
посічений осколками заліз.
…Ой, голосила мати над труною!
Боліли очі батькові від сліз…
А він летів-летів кудись угору
над боєм, над Лиманом, над Дніпром…
І чітко бачив: в і д с т у п а є ворог!
Русні не буде! Бій той – на добро!
…Слів не було. Була лиш Україна!
Був синьо-жовтий Прапор, і салют,
та для батьків – БУВ СИН, тепер – хмарина,
а бій його останній – був дебют.
Горить земля…
Коли знелюднюються люди,
і владарює у них зло,
невже просвітлення не буде?!
Те, що й літало, – поповзло?!
Чи ж є межа гріха сваволі?!
І чи те бачить Бог з-за хмар,
як українці прагнуть волі,
як росіян дурманить «цар»?!
Як нищать нелюди природу,
все, що живе?! Горить земля!
Які ми різні – два народи…
Цілує ж квітку – немовля!
Яка війна?!
Яка війна?! В пів неба світить Сонце!
Зелені бруньки й перші пагінці!
…Дівчатко на розгорнутій долоньці
тримає сонечко в малесенькій руці:
«Лети – увись! Тебе вже не тримаю!
У тебе ж, мабуть, десь і дітки є?
Лиш не лети туди, до небокраю:
там, кажуть, танки, ще й гармата б’є!
Якась війна… Її мій бачив тато –
й тепер його у мене більш нема,
бо він – десь там, на небі, а літати
я ще не вмію!.. Та ж – навчусь! Сама!
Ти покажи мені лиш, як летіти!
Я ручки так ось, вгору, підніму…
Ото здивую тата!.. От радіти
він буде, як його я обійму!..»
…А я – стояла й Господа молила,
щоб Україна вже перемогла.
Яка війна, як діти прагнуть – крила?!
…Якби ж то я зуміла – і змогла!
Молитва за мир
Як миром скінчаються війни,
то, Господи, дай – назавжди!
Нехай і військові, й цивільні
не знають ніколи біди.
Війна і жорстока, й кривава,
а ворог – дикун, а чи звір…
Нехай буде, Боже, Тобі уся слава,
лише в Україну – повір!
Як вірять і батько, і мати,
як вірять і доньки, й сини...
Як вірують в Тебе вцілілі солдати,
вертаючись з пекла війни!
На Тебе – надії всі нині,
Спасителю наш і Творець!
Не дай Україні загину!
Дай мир, а війні хай – кінець!
Дай, Боже, нам силу і змогу
країну свою захистить –
і радо вітать Перемогу,
щоб вільно тут жити й творить!
Галина Шпудейко