КАВЕРЗИ НЕ БУДЕ! Косу русую відчикрижив! Сходив у голярню і просто-таки зістриг. Як писав Жадан: "Перукарю-перукарю, розкажи мені про моє майбутнє." Бо як глянув я в люстро, то вгледів, що така куделя, наче в дядька Бетховена. Все-таки теперечки незвично. Мов голова не моя. Неначе хтось виліпив і приліпив. То спозаранку прокинуся, заки чуба розчешу, то й до полудня покличуть. Ниньки без цього нудно...
Цьогоріч незвичний Великдень. Ще змалечку я ходив із батьками до церкви, тішився, коли студена вода стікала по моєму чубчику, а священник вітав із Великоднем під святочний голос півчих. Удень матуся та бабця збирали кошики, де красиво й велично вмощувалися мальовані крашанки, виростали паски... Нині освятили вдома. Покропили святою водою, розговілися.
Напередодні пекли пасочки. Не міг я всидіти в хаті, бо ті пахощі проймали мене наскрізь, гріли мене теплим духом. Як був я малий, то кумедія була така: я з'їдав солодкий вершечок, а все інше лишав. І як втримаєшся, аби ж не розговітися завчасно? А ще я страх як любив обирати перед тим наліпки на крашанки й у мене їх було більше, ніж у якої базарної перекупки.
У чистий четвер прокинувся, як годиться, ні світ ні зоря, й викупався, як панич. Відтак позирнув на себе, то їй-Богу такий відзіґорний легінь, хоч до вінця, батьку, везіть. Та під вінець ще, певно, рано, бо любки собі не маю й на люди ниньки не вийдеш.
На тижні переглянув "Пропалу грамоту" та двічі "Тіні забутих предків", тому потішу вас дотепністю "Грамоти": "– А цариця така воспитана! Отако плюне… От щоб ти зробив? А вона плюне і розітре, плюне і розітре..."
Ото їй-Богу кумедія! Ще й досі крутиться в макітрі: "Танцюва-а-а-ала риба з раком, риба з раком..."
А ще потішу вас такою побрехенькою. Як повертався з голярні, то йшов собі повагом, неквапно так, вільно... Це було напередодні Великодня. Йду собі по вулиці, а воно так пасками пахкотить, так духмяніє, що, бігме, ще й мимоволі розговітися можна. У житті ж як ведеться? Хапай, дяче, поки гаряче. Та й метикую собі, що дарма матері тих дівок шпетять. Вони такі вправні господині, що до ладу й господарку порають і паски печуть аж дух забиває.
З кута в кут, і вечір тут! – вся стрічка в пасках та крашанках. Неначе на освяченні. У тої господині паска висока, а в тої ще вища, а в тої така пахнюча, аж мені в хату чутно. А та ґаздиня себе нахвалює, а та ще дужче... Ото чудернацькі! Хвалять, батьку, люди нас – то ви мене, то я вас!
Так з-під землі бомбить зелено! Пар, хоч греблю гати! Навіть у Великдень втовкмачився у книжки й зошити. Кишить у голові усіма літерами й абетками. Буває вночі схоплюся від якоїсь думки хитромудрої і довго обертаюся від того. Часто голівонька гуде, як дзвін над науками. Тому продовжую слухати дядька Моцарта, Шопена, Шуберта. Відтак віднайшов мелодію, яка цілком відповідає моєму становищу на карантині. І це "Угорський танець" Брамса. Такий я ніжний, такий тривожний...
Я ступаю нечутно по цій землі. Я не хочу зрушити її спокій у цій тремтячій тиші. Вона живе й бринить усіма звуками й барвами, квітом і вільгістю, білістю і м'якістю, зрілістю і жагою. Вона весніє вповні. Її артеріями котяться живі води, її голосами клекоче пташок усіма струнами й дзвонами, налагоджений, як скрипка майстра. І сталася Музика.
Ця земля як дзвіниця: не торкнешся її високости сповна, бо тільки Його руками вона твориться у вічнім розвої. Нам лишень часточка цієї красивости, яку не спізнати нам і не звідати нам цілком. Утім навіть дещиця незбагненної Краси сповнює нас Любов'ю. І сталася Поезія.
Дай вам Боже, щастя-здоровля, Воскресіння й Очищення! З роси та води вам! Бережіть себе, своїх рідних та матінку-землю! Собори душ своїх бережіть, друзі! Бажаю вам здоров'я, радости та 36,6! Будьте здорові!
Максим Бричка