Наприкінці січня відзначається 175-річчя одного із найцікавіших художників світу – нашого земляка Івана Похитлнова. Він вважається українсько-франко-бельгійський художником. Похитонов – майстер пейзажу, мініатюрист. Член Товариства передвижників. Не маючи системної художньої освіти, зумів стати одним із найкращих митців. Ілля Рєпін говорив: “Це якийсь чарівник-художник, так майстерно, віртуозно зроблено. Як він пише – ніяк не зрозумієш! Чарівник!”.
Іван Павлович народився на невеличкому хуторі Мотронівка Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Батько Павло Данилович – військовий, предки якого отримали дворянський титул за військові заслуги. Мати Варвара – сербка, оце і всі дані про жінку. До десятирічного віку Іванко безтурботно жив у батьківському маєтку, отримуючи домашню освіту. Батьки пророкували йому військову кар’єру, тому відправили в Кадетський корпус до Полтави, але за рік хлопчина втік звідти. Далі була Миколаївська гімназія. Відтоді увесь вільний час він проводив на полюванні, або за мольбертом. До речі, хист до малювання в Івана прокинувся ще змалечку – у сім років він подарував мамі написану власноруч копію голландської гравюри зі сценою полювання.
По завершенню середньої освіти Похитонов вступив до Петровсько-Разумовської землеробської лісової академії під Москвою. Провчившись два роки, перевівся на природниче відділення Новоросійського університету в Одесі. Там він захопився зоологією та старанно відвідував заняття молодого професора Іллі Мечникова. Живопис студент не кидає, але для нього це поки лише дозвілля та розвага.
Разом із матір’ю та сестрою їздив до Швейцарії. Поки сестра лікувалася на водах, Іван займався живописом у Женеві. Йому навіть вдалося продати одну зі своїх робіт, та це ніяк не вплинуло на життєві плани Івана. Повернувшись додому, він став до служби в одному з одеських банків, та за кілька місяців йому набридло сидіти серед паперів. Згодом, підкоряючись бажанням батьків, став управляти сімейним маєтком. Протягом років Похитонов вів життя звичайного поміщика.
Зрештою, тихе життя в провінції теж набридло Похитонову, тож він випросився в батька й поїхав до Італії. Відвідав Мілан, Венецію, Флоренцію. Потім попрямував у Париж. Саме у французькій столиці проявилася його інстинктивна схильність до богемного життя. Та життя в Парижі вимагало чимало коштів, а грошей від родини іноді доводилося чекати місяцями, тому Іванові довелося шукати собі підробіток. Намагався влаштуватися службовцем, але не вийшло, іноді писав на продаж картини. Відтоді в серці чоловіка почало прокидатися непереборне внутрішнє тяжіння до пензля.
Але ж сам Похитонов ніде й ніколи не вчився основам живопису, лише завдяки своєму таланту та наполегливості він зумів обійтися без наставників і стати одним із найкращих художників свого часу. Весною 1876 року він вперше дебютував із картинами в салоні на Єлисейських полях. Йому пощастило: невдовзі його представили Мейссоньє, якому розповіли про молодого митця, який мріє почути думку майстра. Великий художник, який тоді знаходився на вершині своєї слави, розглядав етюди українця з вигуками подиву та захоплення. Це надихнуло Похитонова на подальшу працю. У 1881 році презентував два полотна – “Копиця” та “Ефект снігу”. Тогочасні критики відзначили, що мають справу з феноменальною особистістю, із талантом воістину видатним, гідним уваги найвимогливіших знавців.
За рік відбулася ще одна виставка, де були представлені нові роботи художника. Успіх був феноменальний – 17 пропозицій укласти контракт від основних торговців картинами в Парижі. Із Жоржем Пті Іван уклав контракт на 69 років. Похитонов дав зобов’язання постачати всі свої роботи цьому торговцю, головною метою якого було забезпечити собі монополію на твори художника.
У 1882 році, після Міжнародної виставки, Похитонов пише портрет Тургенєва (нині зберігається в Третьяковській галереї). Потім, виконуючи свої зобов’язання щодо Жоржа Пті, вирушив працювати в Болгарію. На замовлення Олександра III він написав цикл із дев’яти невеликих панно із зображенням місць, де цар, бувши тоді ще спадкоємцем, ставав табором під час Російсько-турецької війни 1877-1878 років.
Із 1893 року митець жив у Бельгії, у передмісті Льєжа Брессау. Багато подорожував Францією, Італією, Росією. У 1895-му його прийняли до Товариства пересувних художніх виставок.
Пейзажі майстра можна назвати слайдами. Художник писав свої картини на невеликих дощечках лимонного або різних порід червоного дерева тонкими пензлями, іноді мікроскопічних розмірів, використовував мастихіни, риб’ячі кістки і скальпелі, користувався під час роботи лупами та спеціальними здвоєними окулярами. Потім барвисту поверхню полірував риб’ячою кісткою, досягаючи гладкості та блиску. Фарби його пейзажів сяють і зараз, подібно емалі.
Пейзажі Похитонова високо цінувалися великими художниками другої половини XIX – початку XX століття. Але на Батьківщині широкої популярності в нього не було. Натомість французи порівнювали Івана з малими голландцями, зі знаменитим в той час художником-мініатюристом Мейссоньє. Своєрідність Похитонова, його несхожість на інших полягала в тому, що він зумів поєднати віртуозну техніку мініатюрного живопису з живим, безпосереднім почуттям природи.
Визнаний митцями, талановитий художник не мав сімейного щастя. Ще в Парижі він познайомився з яскравою феміністкою Матільдою Вульферт, яка стала його дружиною. Сильна, вольова, незалежна жінка не збиралася сидіти вдома, а займалася наукою. Невдовзі отримала докторський ступінь і стала відомою лікаркою-гігієністкою. За 10 років шлюб розпався. Іван не довго парубкував – вже скоро мав стосунки з іншою жінкою. Все було б нічого, та нова обраниця була молодшою сестрою Матильди. Євгенія народила Похитонову сина, але шлюб не був визнаний, тому хлопчик носив прізвище матері.
Починаючи з 1901 року, Іван жив то у Мінській губернії, то в Бельгії, то в Петербурзі. Коли розпочалася Перша світова війна, виїхав на Кубань, а за два роки знову повернувся до Бельгії. У 1922 році художник організував велику персональну виставку у Льєжі, а за рік – в Антверпені.
23 грудня 1923 року Іван Похитонов відійшов у засвіти. Похований у Льєжі.
Іван Павлович Похитонов збагатив світову мистецьку спадщину, додавши блискучі сторінки до великої книги картин, він став в один ряд із великими майстрами. Недарма його називали поетом кисті.
Мар’яна Шевелєва, «Український інтерес»
Іван Похитонов. Портрет кисті Іллі Рєпіна. 1882 рік