На початку квітня виповнилось 100 років відомому колекціонеру Олександру Ільїну. Він загадкова особистість, чимало моментів його життя залишаються таємницею досі. Колишній оперативник, підполковник міліції Веніамін Янішевський за дорученням тодішнього начальника обласного управління МВС Василя Хмеля слідкував за безпекою Олександра Ільїна. Про кримінальні аспекти навколо колекції, волею долі залишеної нашому місту, колишній працівник карного розшуку поділився на одній з публічних зустрічей у галереї «Єлисаветград».
«Відмовився від золотих монет царської чеканки…»
Перша крадіжка предметів колекції відбулася з його флігеля. Злодії вийняли вікна і винесли багато чого. Серед вкраденого, пригадую, були й книги, одна з яких – прижиттєве видання «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Викрадачі виявились дуже наївними і через деякий час запропонували Олександру Борисовичу викупити у них його ж книги. Звісно, їх затримали. Ільїн вкрадені книги визнав своїми, а от колекцію золотих монет ще царської чеканки, яку знайшли у злодіїв і про яку вони стверджували, що теж винесли її із флігеля колекціонера, признавати відмовився. Ми хотіли повернути їх власникові, але він твердо заявив: «Ні. Це не моє.» Такі тоді були часи.
«Підшивки «Ниви» використовували, як ганчірки…»
Другу крадіжку й злочином назвати важко. Сарай на подвір’ї Ільїна стояв впритул до огорожі згаданого вже масложиркомбінату. Його робітники зробили дірку в огорожі і стіні і виносили потихенько підшивки журналу «Нива» , яких у сараї було складено дуже багато. Найсмішніше те, що вони використовували їх, як ганчірки. Навіть не розуміючи, що ці журнали уже є чи скоро стануть раритетами. Цю крадіжку досить швидко розкрив тодішній майор міськвідділу міліції Адольф Класов, за це колекціонер подарував йому гарно оформлену книгу «300 лєт дома Романових».
«Науковець вважав, що Ільїну варто присвоїти звання професора»
Якось на подвір’ї Олександра Борисовича довелося зустрітися із тоді вже відомим письменником та науковцем Миколою Смоленчуком. Не секрет, що пишучи свої «Білі бланкети» Микола Кузьмович користувався «Історією України-Русі» М. Грушевського. Цієї книги тоді ні у бібліотеках, ні у магазинах знайти було неможливо, а у Ільїна, очевидно, вона була. Так само й Леонід Куценко, який став доктором наук, користувався деякими книгами Олександра Борисовича, коли починав досліджувати творчість Евгена Маланюка. Досить близько колекціонер також спілкувався із ще одним науковцем – Федором Прокаєвим, знавцем античної літератури.
Якось Микола Кузьмович зауважив: «Була б моя воля, я б присвоїв Олександру Борисовичу звання професора філології. Його знання у багатьох моментах набагато глибші й ширші, ніж у деяких титулованих науковців…»
Дуже близько і довгі роки Ільїн приятелював із відомим кіровоградським художником Володимиром Федоровим. Уже після його смерті у журналі «Вежа» публікувались уривки з його щоденника і стало краще зрозумів, що їх пов’язував таємний зв’язок з КДБ.
«Колекція Ільїна до кримінального общака жодного стосунку не мала…»
Ходили чутки, нібито сам Олександр Борисович має стосунок до криміналу, а його колекція не що інше, як кримінальний общак. Можу з певністю сказати, що це неправда. Тодішні кримінальні авторитети Вася Журба і Боря Косих це підтвердили однозначно. Інша річ, що багато предметів колекції Ільїна мали сумнівне походження. Але ніхто цього не розслідував і не доводив. Наприклад, його мати – спадкова російська дворянка польського походження Римська-Корсакова. Чи мала якісь родинні зв’язки із славнозвісним композитором? Не відомо. Батько ж був чекістом і командиром однієї з військових частин, які придушували антибільшовицьке повстання у Тамбові. Не виключена й експропріація, як це було заведено у ті часи.
Його рідна сестра було одружена із чільним працівником нашої обласної прокуратури Іваном Подтьолковим. Коли радянські війська взяли Берлін, він був начальником управління інформації комендатури. Ходили чутки, що відправив до Кіровограда цілий вагон майна. Але сам Іван Іванович на цю тему ніколи нічого конкретного не розповідав.
Досі мало відомо про той період життя Ільїна, коли він був монахом у Києво-Печерській лаврі та, за словами колишнього єпископа Кіровоградського і Миколаївського Себастіяна, прислужував у Московській метрополії, реставрував там книги.
Після його смерті у Кіровоград приїздив кримінальний авторитет із Санкт-Петербурга Моісей Поташинський, який забрав якісь речі. Нібито свої, ті, які він давав на реставрацію Ільїну. Але що саме насправді, ніхто не знає. Тільки через два місяці після його смерті була створена державна комісія, яка почала опис колекції. Якраз у цей час одного із кіровоградських адвокатів затримали в Одеському морському порту із колекцією нагород СРСР. Там були усі ордени й медалі, включаючи орден Перемоги (а їх випущено усього кілька десятків). Чи були ті речі з колекції Ільїна – хто зна.
* * *
7 тисяч книг на 15 мовах світу, які зберігаються у обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського та 4200 предметів, що поповнили експонати обласного краєзнавчого музею – це той скарб, який залишився після Ільїна і який ми й досі до кінця не оцінили і науково не опрацювали. Очевидно, це слід робити, не відкладаючи, як і видати буклет про його унікальну колекцію, який став би певним орієнтиром для туристів.
Світлана Орел