Посеред грудня ювілейна дата у Віталія Ципіна. Телевізійник, ім’ям якого названа міська журналістська премія, його уже немає з нами. Але й досі багато хто пам’ятає його телевізійні авторські передачі.
Віталій Семенович Ципін народився в місті Дніпропетровську. Коли Друга світова війна прийшла на наші терени, батько пішов на фронт, а мати з півторарічним Віталієм евакуювались на Кавказ, в Єсентуки. У 1946 році сім’я повернулась до Дніпропетровська. Віталій пішов у школу №33, яку закінчив із золотою медаллю у 1956 році. У цьому ж році він вступив до Дніпропетровського державного університету на філологічний факульте.
У 1959 році сім’я переїхала в Казахстан, тому подальші десять років життя Віталія Ципіна пов’язані з містом Усть-Каменогорськ, де родина мешкала. Тут він отримав диплом філологічного факультету Усть-Каменогорського педінституту, куди перевівся з Дніпропетровська. Після закінчення внз працювати доводилося на різних роботах. Віталій був і штампувальником на заводі металевих виробів, і вчителем російської мови та літератури, а також фізкультури і цивільної оборони, викладачем педінституту, вантажником товарної бази, художнім керівником центрального Будинку культури… В цьому місті він одружився, тут народилися його діти – дочка Лада в 1964 і син Артем у 1969 році.
У 1970 році сім’я Ципіних переїхала в місто Кіровоград. Подальше трудове і творче життя Віталія Семеновича пов’язане з Кіровоградським телебаченням. Він був власним кореспондентом Центрального телебачення у Кіровоградській області, автором і ведучим низки популярних телепрограм на обласному телебаченні: «Театр і час», «Зворотний зв’язок», «Суботні зустрічі», «Сільська година», «Степові джерела» та інші. Завдячуючи професійній майстерності ведучого та вибору для участі неординарних людей нашого краю, програми Ципіна запам'яталися глядачам. У середовищі журналістів Віталій Семенович був вагомою постаттю. Його думку цінували та намагались дослухатись до неї.
У 1993 році Віталій Ципін став першим редактором тижневика «Украина-Центр». Доля наділила його даром знаходити взаєморозуміння із будь-якою аудиторією. Саме за це його дуже любили студенти університету «Україна», де він викладав на факультеті видавничої справи та редагування два останні роки свого життя. У 1996 році Віталій Семенович першим серед телевізійників області став заслуженим журналістом України.
Свроїми спогадами про колегу поділилася ексредакторка облТБ Євгенія Шустер: «Мені його дуже не вистачає як людини, у якої можна запитати елементарної поради. Уявляю, які б вірші він зараз писав про війну, про героїв теперішніх… Мені просто пощастило з ним працювати, дружити, вчитись у нього. Він був не просто талановитим, мав енциклопедичні знання, особливо у сфері літератури, мистецтва, театру, кіно. Він мав неймовірних друзів дитинства і юності – Володимир Горбулін, конструктори "Південмаша"...Вони приїздили сюди на його 60-річчя. Це було щось неймовірне – дядьки, яких охороняли специ... у нас на телебаченні співали романси, грали на роялі і травили анекдоти, згадуючи Льоню Кучму, тоді президента. Вони ж працювали разом. Я сиділа з відкритим ротом кілька годин. А які вірші юності свої читав Горбулін! Ципін для них був Талік... Яка між ними красива була дружба, скільки гумору, поваги. Горбулін рятував його від раку, а не вберіг від тромбу. Він приїздив потім на ювілейний вечір пам'яті... Я без сліз і тепла в серці згадувати про це не можу. Це кращі сторінки мого життя, власне всієї нашої тележурналістики. Кращого від Ципіна не було і не буде, бо й телебачення більше немає.
А ще згадалося, як на спір він поголився і без сорочки пропер тоді по Леніна… Відомий ведучий як моджахед... Я теж була у грі і не вірила, що він це учудить, то мала один квартал як мішок лежати у нього на плечах, а потім під телекомітетом на площі просити милостиню... Треба було бачити цей театр... Тепер тільки спогади і сльози».