Наталя Хілобокова: «Навіть науковці вже довели, що музика лікує…»

– Перший раз за пультом диригента оркестру – коли це було, чи пам’ятаєте свої враження, відчуття від того дебюту?

– То був студентський камерний оркестр. Одного разу, на початку двохтисячних, виникла у нас така потреба – грати в колективі. Я запропонувала своїм учням і вони охоче відгукнулись – їх восьмеро плюс я (скрипалі), а також ще альт, віолончель та контрабас. Чітко пам’ятаю кожну мить цього вечора – як спочатку роздала дітям партії, якими були перші спроби грати в ансамблі. Було дивне відчуття – таке захоплення, таке щось чарівне, навіть не знаю, з чим порівняти. Я взагалі вважаю, що щастя не триває довго, воно – наче спалахи. Навіть зараз, коли згадую той день, знову відчуваю хвилю теплого хвилювання. Студентам теж сподобалось це таємниче дійство. І то дуже важливо, адже грати – це найголовніше для музиканта. Звичайно, не всі репетиції проходять однаково радісно, у людей буває різний настрій та фізичний стан, але ми впевнено йшли до своєї мети, і наш перший концерт відбувся менш ніж за два місяці.

Я завжди налаштовую і своїх студентів, і колег по «Концертіно» рівнятись на видатні постаті: Романа Кофмана, Володимира Співакова, Гідона Кремера, ін. Впевнена, що слід рівнятись на максимальні висоти майстерності. Перший концерт студентського камерного оркестру був дуже гарним. Прийшло багато людей, успіх шалений, ми якось миттєво стали популярними в місті і потім багато виступали. І звісно, у нас одразу посилилось бажання розвиватися далі, працювати над новими творами, грати все більше. Невздовзі нас запросили взяти участь в чудовому проєкті «Травневі зустрічі» Кіровоградської обласної філармонії, і ми були горді тим.

– Я так розумію, що далі вже тривав логічний етап Вашої праці у штаті обласної філармонії?

– Так, з 2003 року я вже керувала камерним оркестром у Кіровоградській обласній філармонії. В колективі я майже всіх знала, чимало музикантів філармонії випускники нашого музучилища (тепер – коледж), багато серед них і моїх студентів. «Найголовніше – це музика» – таким було наше гасло. І три головні критерії стосунків у колективі – чесність, інтелігентність та професіоналізм.

За майже 50 років існування оркестр, звісно, напрацював дуже велику програму. В усі періоди розпочинали з класики. Адже це – основа всього. Це життя, форма, зміст. Це музика, перевірена сторіччями. І вона завжди буде жити, доки жива людська цивілізація.

– Пані Наталю, у знаменитому фільмі Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру» звучала така репліка: «Музика врятує нас! Хапайтесь за ноти! Музика є священою, кожен концерт – це меса!». Що Ви думаєте про роль музики у нашому житті як інтегратора, як джерела кращих людських імпульсів? 

– Коли говорять, що класика є занадто складною – це не завжди так. На перших етапах не обов’язково її розуміти. Прийдіть і відкрийте серце, і ви почуєте цю музику по-іншому. Вона не має веселити людей повсякчас – можливо, навпаки, інколи змусить замислитись або засмутитись… Намагайтесь просто увібрати в себе те, що дарує звук… Ну, не може людина бути абсолютно не чуттєвою!

Є ті, хто вважає, що класика не потрібна. Я не вірю в це. Навпаки, вона надзвичайно потрібна. І вона буде існувати, адже люди проходять тривалу еволюцію. Ми маємо виховувати смаки. Ненав’язливо. Але виховувати.

Можливо, не завжди у нас на концертах аншлаги, але та публіка, що присутня на наших концертах, уміє слухати так, що в залі стоїть мертва тиша, а потім зал вибухає оплесками, тобто, приймають нас дуже чудово. І ми під час виступу відчуваємо в якому емоційному стані знаходиться кожен з нас.

Багато років тому я їздила до Німеччини і бачила, що там продаються компакт-диски з популярною музикою. Причому здебільшого саме класика – концерти для скрипки, фортепіано, симфонічна, камерна музика. Вівальді, Бах, Бетховен, Моцарт, Сібеліус. І місцеві мешканці розповідали, що вони постійно слухають цю велику музику. Щоб розуміти класику, треба її слухати, з чогось починати, щось робити для того, аби розвинутись естетично.

– Незабаром стартує новий сезон філармонійного проєкту «Травневі зустрічі». «Концертіно» його активний учасник. Розкажіть про Ваше ставлення до цього проєкту, його значення для розвитку культурної еліти Кропивницького.

– Так, це дуже яскравий проєкт, і не дивно, що він живе довго – очікуємо 24-ий за рахунком сезон. Нагадаю, що ініціатори його створення –Геннадій Єрьоменко разом з Богодаром Котаровичем. До речі, приїзд Котаровича зі своїм оркестром у рамках цього проєкту одразу ж став доброю традицією. І це було здорово!

«Концертіно» часто гастролює по області. Виходить, виховуєте глядачів і це, безумовно, ресурс підвищення культурного розвитку місцевого населення?

– Коли ми виступаємо в районах або селах, жодного разу не було такого, щоб після концертів глядачі не підходили, висловлюючи свої захоплення та вдячність. Людям подобається ця музика, і потенціал є. Практично завжди з нами виступають також солісти і вокалісти, і ми разом граємо від душі – люди це чудово сприймають і запрошують до себе ще.

За традицією, ми граємо без диригента – така специфіка теж дає дуже багато цікавого, бо кожен виконавець з оркестру викладається максимально, чує себе, солістів та інших музикантів – і виникає дуже цікавий результат синергії. Таку модель, без диригента – я і залишила. 

– У вашому репертуарі є і дитячі, і дорослі програми – можна про це трохи докладніше?

– Фактично, музика дітей супроводжує з народження. Вона створює настрій – коли я обговорюю це з малечею, вони мене легко розуміють. Коли дітки дивляться мультфільми, і їхній улюблений герой потрапляє у скрутні ситуації, вони в ці моменти співчувають образу – адже музика налаштовує та веде нас. Дитина не звертає уваги на музику як таку, але відчуває її. І завжди так було і так буде.

У нас є концерти спеціально для дитячої аудиторії, хоча ми охоплюємо публіку різного віку. Ми буваємо у школах, коледжах – і завжди концерти для наймолодшої аудиторії проходять блискуче. Згадую один з таких ранкових концертів на периферії. Він починався об 11 ранку. Звучав «Дитячий альбом» Чайковського для фортепіано, перекладений для камерного оркестру. Починається він з композиції «Ранкова молитва». І от, після кожної п’єси, а їх було багато і кожна коротенька – люди гаряче аплодували. Багато хто знімав тоді відео на телефони. Люди були в захваті, вітали нас стоячи. Разом з нами виступали вокалісти. Ми теж і самі дуже раділи цій особливій атмосфері.

Репертуар різноманітний, до того ж у нас є і обдарована ведуча, Ганна Шуть, вона готує формат «концерт-гра», тобто розповідає діткам під час концерту про різні музичні інструменти, цікаві моменти створення п’єси, її назви, тощо. Проводить вона і веселі ритмічні ігри. Дітям це надзвичайно цікаво, вони уважно слухають, концерти тривають легко і з успіхом.

– Що означає особисто для Вас «Концертіно»?

– «Концертіно» – це дуже велика частина мого життя. Важливі навіть не та кількість років, які я присвятила цьому колективу, а той емоційний стан, з яким я ставлюсь до нього. Для мене це завжди було дуже радісно. Ще коли я навчалась в консерваторії, батько запросив мене на звітний концерт Кіровоградської області у Києві. Це був 1973 рік. Я виступила на тому концерті, і ми грали «Дивертисмент» Моцарта – дуже успішно виступили, нас високо оцінило журі, виник резонанс.

Пізніше оркестр включили до програми «Укрконцерту». Ми грали у Львові, в органному залі та у філармонії, в Одесі, в цікавому Малахітовому органному залі в Рівно – і не тільки там, зараз уже важко точно пригадати всі гастрольні локації. Їздили дуже багато, причому у нас в колективі між людьми різних поколінь склалися чудові стосунки.

Ця робота і одночасно творчість дали мені безмежні враження. Я грала і як солістка, і в тандемі з Михайлом Корсунським. Він зараз в Америці. У нас був свій улюблений твір, який часто виконували – «Концерт для двох скрипок» Баха.

Пригадалось, як колись ми приїхали в одне з сіл, концерт розпочинався о 9-ій вечора. Багато хто з місцевих були зайняті своєю працею, наприклад, доярки, і тому зала не заповнилась, але приймали нас як при аншлазі. Ми натхненно грали Моцарта, і твори українських композиторів теж, з нами виступали і вокалісти. Незалежно від кількості людей у залі ми викладаємось на концертах максимально – інакше не можна.

– Доброю традицією став фестиваль, заснований у 2013 році в пам’ять про талановитого педагога та музиканта Юрія Хілобокова. Як він стартував, наскільки може сприяти збагаченню фонду талантів Кіровоградщини? 

– Заслужений діяч мистецтв України, директор Кіровоградського музичного училища Лариса Голиусова вісім років тому запропонувала започаткувати ВсеукраЇнський фестиваль інструментальної музики Юрія Хілобокова. Природньо, я підтримала цю ідею. Ми спільно призначили термін проведення фестивалю: у лютому місяці.

Протягом трьох років фестиваль тривав як відкритий. А потім статус змінився, знову ж таки з ініціативи Голиусової, він став ще й конкурсом. Тобто, ми об’єднали обидва ці формати. Наразі минуло вже п’ять конкурсів, ми маємо невеличкий перший ювілей. Цього року (втім, як і завжди) концерти були, я вважаю, дуже гідні, у тому числі і завдяки вокалістам Анастасії та Олександру Безаям. А у конкурсі брали участь 70 юних скрипалів та шість ансамблів з п’яти областей України, змагання відбувались у різних вікових категоріях.

Юрій Хілобоков – фундатор симфонічного оркестру в музучилищі, і ми намагалися продовжити традиції, закладені ним. Необхідно, щоб на сцені був і камерний оркестр, і симфонічний – це створює загальний ланцюг, що об’єднує ім’я мого батька з цією музикою. У нас на фестивалі грають здебільшого струнники, але є і піаністи, як солісти колективів або у складі тріо чи квартету.

Після концертів в рамках фестивалю чимало людей підходили до мене, щоб висловити свою вдячність – значить, багато що вдалось. У нас склалися чудові творчі зв’язки зі Львовом, де в консерваторії навчалось та навчається чимало наших випускників. Взагалі, конкурс вже набуває престижу, він добре відомий в Україні, люди знають, що тут журі справедливо оцінює.

– Цікавість до класичної музики – це своєрідний індекс інтелігентності у широкому сенсі. Ваші спостереження, чи достатньо вона захоплює людей нових поколінь? 

– Я у цьому впевнена. Але треба популяризувати класичну музику в суспільстві. Якщо ми не будемо виконувати класику і виховувати на цьому смаки людей, і особливо молоді, хоча і старших поколінь теж – то як же ми можемо врятувати світ? Для цього нам треба говорити, а говорити ми можемо за допомогою своїх музичних інструментів. Маємо дивовижну професію, чарівну спеціальність… Музика – це п’ять ліній нотного стану і сім нот, а скільки див можна створили, поєднуючи та комбінуючи ці звуки! І кожен композитор уміє робити це по різному. Я завжди думаю про це. Музика – це своєрідний шифр. За кожною нотою. І треба вміти розшифрувати, треба відчути, зрозуміти цей матеріал та вміти донести його відтінки до слухача. Бо ж йдеться про велику силу – класичну музику.

Деякі пісні сучасності існують багато років чи навіть десятиріч. Але це однак не вічна музика. Натомість те, що ми граємо – це назавжди. Я у цьому впевнена. Навіть науковці вже довели, що музика лікує. В Німеччині цей факт визнано давно, і нею справді лікують. В Японії продають диски з музичною терапією, там також ведуть наукові дослідження, яка саме музика і яким чином впливає на людей, і навіть, як на неї реагують окремі органи людського організму.

Звичайно, світ змінюється, і технології теж. Але є Мистецтво, і є халтура. Я не противник сучасного мистецтва. Але я проти халтури, тобто усього, що не професійне, що не містить виховного моменту, краси і гармонії.

Бесідувала Оксана Чиканчі


Надрукувати   E-mail