Багато з того, що відбувається сьогодні в педагогіці під гаслом інноваційних перетворень і подається під виглядом нововведення, інакше як безглуздям не назвати. Щоб учити інших, треба хоч щось знати самим, принаймні знати педагогічні істини.
Багата українська мова. Немає їй великої необхідності запозичати малозрозумілі чужоземні слова. Але ми потрапили в сільце. Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Інновації – це зміни всередині системи. Вони можуть як покращити розвиток і результати навчально-виховного процесу, так і погіршити систему. Отож суть не в самих нововведеннях, а в тому, що вони дають.
У нашій економіці, незважаючи на суцільні інновації, справи уже тривалий час не поліпшуються. Мимоволі закрадається думка: можливо, саме для того, аби говорити про перебудову, новації і поліпшення там, де їх насправді немає, і знадобилося малозрозуміле іншомовне слово? Нові парадигми і концепції, інновації та інвестиції, державний стандарт і альтернативні навчальні плани, школи нового типу і … витіснення України з першого до третього десятка країн за освітнім індексом ЮНЕСКО. Є над чим замислитись!
Сьогодні для досліджень педагогічної системи обирають дуже вузькі аспекти, від поліпшення яких поза зв’язком зі всіма іншими елементами системи практично нічого не залежить. Окремий штрих ніколи не змінить загальної композиції. І ще одне зауваження: систему не можна поліпшувати за кількома напрямками одночасно, бо такі спроби завжди приречені на невдачу. Хто має сумнів, нехай перечитає історію педагогіки. Ось чому слід критично розглядати дії реформаторів, особливо ті, що спрямовані на революційні перетворення усієї педагогічної системи.
На жаль, безлад і хаотичність інноваційних процесів характерні для української школи. На сьогодні відсутня власне сама педагогічна теорія, здатна подолати кризу. І якщо школа не загинула й здатна жити, розвиватися і навчати дітей, то лише завдяки своїй консервативності. Зараз чи не кожен навчальний заклад робить відчайдушні спроби подолати кризу… Чи не пожартувала з нами ейфорія у ставленні до творчої свободи? Розбудовуючи «нові школи», ми вже понавідкривали нових гімназій і ліцеїв втричі більше від потреби, наплодили непотрібну кількість авторських шкіл, програм, концепцій. На всіх перехрестях трубимо про НУШ. Але коли говорять: «Ось це чи це є нове в педагогіці» – не вірте. Уже мало місце у школах те, що було перед нами. Оригінальність цінується хіба що у цирку на арені. Але школа – не та установа, де потрібні фокусники.
Особисто я схиляюся до принципу природовідповідності. Вона проста і ясна як Божий день: діти від природи не рівні, у них різні можливості, здібності та нахили, прагнення і життєві орієнтири, словом – усі люди різні, і, як Г. Сковорода додавав: цим визначається усе – і життя, і щастя, і доля людини, її сенс перебування у цьому світі. Коли хтось береться не за те, що йому дано природою, то навряд чи його подальше життя буде щасливим. Отже, виходить, і хист до науки, і хист до навчання має бути від природи, а розвиватися у школі. У цьому логічна суть теоретичної обгрунтованості нашої класичної традиційної української педагогіки.
Інноваційну педагогіку часто називають альтернативною до традиційної. З цим важко погодитися, хоча б із найпростіших міркувань: адже не зникають ні класи, ні зміст підручників, ні вчителі. Де ж тут альтернатива? Якщо педагогічна система залишається, то мову можна вести тільки про її вдосконалення. Час не стоїть на місці, й інновації зі зміною часу необхідні. Але які?..
Зрозуміло, наші, пластово-генетичні, рідні, які з клітини національного кореня ростуть з правіку, а не штучно перенесені із Африки чи норвезькі, фінські і т.д. Проте на сьогодні безграмотність уведення інновацій у процес навчання породила багато проблем, яких не помічати вже не маємо права. Щодо різноманітності, то вона – це швидше благо, аніж зло. До певної міри, звісно. Захоплення різноманітністю може привести і до негативних наслідків. Один із таких вже очевидних – це відсутність реальних інновацій за галасливими і нескромними вивісками.
Головне, що відрізняє гімназії і ліцеї від інших типів освітніх установ, це їхня особлива філософія, цінності, мета і підготовленість випускника. У гарній гімназії, у добротному ліцеї зміст освіти ретельно вибирається із кількох можливих варіантів і грунтовно визначається оптимальне співвідношення матеріальної, природничої, гуманітарної та ін. складників освіти, що утворюють зміст. Це для того, щоб випускник був широко ерудованою людиною із сформованим системним мисленням і світоглядом, стійкою мотивацією на подальше самовдосконалення, пізнання науки, техніки, культури, мистецтва.
Скільки ж нам потрібно гімназій і ліцеїв? Їх має бути стільки, щоб кожна інтелектуально обдарована дитина потрапила до класу, де й, власне буде тривати подальший розвиток її розумових здібностей. Чи багато таких дітей?.. Тому основним типом навчального закладу має залишатися звичайна загальноосвітня школа із широким набором різноманітних освітянських послуг, що максимально враховує потреби та запити більшості дітей.
А що ми маємо на сьогодні?.. Нинішня реальна потреба населення у навчальних закладах підвищеного рівня в три рази менша, а тому в цих установах навчаються не тільки і не стільки обдаровані діти, скільки звичайні підлітки із збереженим (не зруйнованим поганим навчанням), як кажуть психологи, інтелектом. Звичайно ж, вони вчаться із перевантаженням. Нерідко випускники закінчують гімназії і ліцеї із почуттям відрази до школи і до навчання.
Неперехідною загальною інновацією, що стосується педагогічної системи в цілому, є оптимізація навчально-виховного процесу. Її розробку почав академік Ю. Бабанський. Саме під його керівництвом розгорнувся педагогічний масовий рух із вдосконалення навчально-виховної системи. Були досягнуті певні результати, що і сьогодні є значущими для вітчизняної педагогіки і школи. Принцип оптимальності накладає вимоги розумності, раціональності, почуття міри у застосуванні усіх елементів навчального процесу. Це те, чим сьогодні знехтувано внаслідок використання (досить некваліфікованого) сумбурно-хаотичних часто непоєднуваних різних видів методик, причому не вітчизняної педагогіки, а які запозичені з країн Західної Європи, Америки, Африки. Проте чомусь для України вони запропоновані як панацея. І це при тому, що ми маємо свою, класичну, досконалу, визнану світом педагогічну науку. Звичайно, треба було міняти виховні напрями й пріоритети – це історична необхідність, але для чого було нівечити зміст наукової системи?..
Отож, коли починаємо говорити про інновації, перш за все слід запитати: а що дає сучасний запропонований учителям і учням інноваційний процес? Проаналізувавши програми НУШ та їхнє впровадження, можна сміливо визнати – це вже не спрацьовує. Чому? Та тому що будь-якій оптимізації завжди має передувати глибоке аналітичне опанування передусім основ вітчизняної педагогіки, поєднуваності її елементів із запозиченими, можливість розбудови її фундаменту, але не за рахунок руйнування. А найважливіше – треба проаналізувати наскільки принесене, запропоноване нове споріднене із ментально-інтелектуальною розумово-мисленнєвою діяльністю людини, що живе у іншій країні, має інші умови розвитку, вихована на інших історично складених засадах. Можливо, було б варто хоч згадати сьогодні пафосне «генетичний код», бо вважаю, що це зовсім не красиві слова, а це живі клітини мозку (за Вернадським), що живлять людину як представника національності, увиразнюють її серед тих багатьох, які існують на планеті. І якщо ці клітини є чужинцями для організму, то, у кращому випадку, наслідки для здоров’я інтелекту будуть серйозні. І тільки усвідомивши це, можна починати інновації у освіті. А то тільки новий міністр десь поїздив по країнах світу (чомусь не для того, щоб своє пропагувати, те, що світ давно оцінив і визнав), так і привозить із тих країн нанизані на мотузочок різнорізні вузлики, камінці, намистинки, скельця технологій, методик, форм для т.зв. новацій, які чомусь саме для української освіти мають стати «проривом кудись».
Але куди, навіщо, як, чому – на ці питання, що є головними, уже шукати відповідь має інший міністр, який прийшов на зміну. Отак і зайшли у непрості лабіринти шкільного кола освітянських інновацій.
Кращі педагоги завжди знаходили оптимальні для відповідних умов варіанти у навчально-виховному процесі. Оптимізація спирається на їхній досвід , якому чомусь у новітній інноваційній педагогіці відводиться занадто скромна роль. Та й звідки, якщо у тому ж освітянському міністерстві школу «зсередини» (чим живе, як дише, що болить їй) до пуття ніхто й не знає. Нехай і так. Але якщо наука так невпинно розвивається навсібіч, то не завадило б усе-таки урахувати, що генетика – це річ практично незнищенна. Ментальне мислення – це те, з чим треба рахуватися при розробці навчальних програм та їх впровадження, а Держстандарт – це не папірець, де розписано як треба економити фінанси на освіті, зводячи у єдине по два- три предмети. Та ще ж які предмети!?! А саме ті, які і спонукають думати, мислити! Найперше – це література. А от щодо історії , то не здивуюсь, якщо побачу скоро оцей предмет, «за вибором» учня. Хоча, дивлячись на міністерські пріоритети при розробці ЗНО, то скоро так і буде.
Ось звідки оці лабіринти. Сумно. Хоча не можна заперечить – інновації у школі є. Процес запущений активно. Наче й працює непогано. А от результати… Варто тільки подивитися на підсумки ЗНО з української мови по всій країні… Наекономили на цім предметі у стандартах – от і маємо. А мова – це ж душа народу, і це усім здавна відомо. Нею дихаємо, мислимо, молимося нею… То що ж ми хочемо переробити – душу чи педагогічну науку, яка (пишаюся, що вихована нею) у нас класична, вітчизняна є і завжди була. Вона визнана усім світом як одна з найкращих, бо її зміст і суть враховує в навчанні бажання й мрію із дитинства бути корисним людству, розумним і значимим для держави, вільним і щасливим на своїй землі.
Віра Соколова,
заслужений учитель України