Минулого тижня країна відзначила 100-річчя Українського радіо. Ця інституція реально неперенсічна для становлення нашої держави, формування суспільної думки. Свого часу наш колега Юрій Матівос залишив для книги «Шлях до Незалежності і Перемоги», яка ще чекає виходу в світ, свій спогад про роботу на радіо:
«У моїй трудовій книжці є дуже пам’ятний для мене запис: «25 листопада 1986 року зарахований на посаду редактора Кіровоградського обласного комітету телебачення і радіомовлення». До цього я був газетярем, працював старшим кореспондентом обласної газети «Кіровоградська правда», багато писав, мав авторитет у керівництва і читачів. Одним з факторів переходу стали аж надто бурхливі події у політичному житті країни, які буквально потрясли суспільство після приходу до влади у СРСР генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова.
Незвичні для масового покірного радянського суспільства критичні промови, прийняті рішення, укази нового партійного і державного лідера сприймалися більшістю громадян країни, особливо її керівництвом на місцях неоднозначно, навіть з певною підозрою. І керівництво газети, яку я полишив, належало до покірно обережних, орієнтованих на брежнєвський застійний курс. Період застою або кризи радянської системи 1965-1985 років у Кремлі визначили як розвинутий соціалізм. Мені добре запам’ятався народжений у ті роки політичний анекдот: «Ми стояли на краю бездонної прірви, але з часом зробили значний крок уперед». Задекларований рішучий рух привів країну спершу до глибокої економічної кризи виробництва, далі до продовольчої проблеми, яка чимось нагадувала жахливі хрущовські роки, коли на полицях магазинів переважав горохово-кукурудзяний хліб, рослинне сало, риба хек та іржава тюлька з головками. А Горбачов ще підкинув боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом, ціни на спиртне зросли у 2-3 рази.
І все ж через щільну завісу економічного занепаду та безглуздих новацій у країні проглядався позитивно прийнятий курс на перебудову, гласність, демократію. Коли я на редакційній літучці закликав загострити особливу увагу на висвітленні цих позитивних явищ, редактор рішуче назвав мене передчасним реформатором…
У телерадіокомітеті перебудовчі заклики знайшли сміливіші і рішучшіі втілення. Почалося, як може здатися сьогодні, зовсім з незначного процесу: припинило свою багаторічну всемогутню діяльність управління охорони державних таємниць у пресі при облвиконкомі. У редакціях, книжкових виданнях його називали простіше та зрозуміліше: цензура. Якщо донедавна на папці матеріалів для ефіру чи телекамери не було відповідного штампу чергового з управління, радіослухачі та телеглядачі нічого не чутимуть і не бачитимуть… У газеті роль цензора перебрав редактор з твердими компартійними поглядами. Це й стало основним поштовхом мого переходу з газети до телерадіокомітету. Тим більше, мені довірили редагувати щойно засновану при комітеті міську радіогазету «Кіровоград сьогодні». Після гострих перемовин з керівництвом комітету, мою пропозицію затвердити вихід у ефір щопонеділка о 6 годині 15 хвилин з 45-хвилинним ефіром підтримали. Такого ефірного часу раніше на радіо теж не водилося – інші передачі тривали щонайбільше 20-30 хвилин. До того ж, радіогазета офіційно вважалася міською, але її транслювали на всю область, до того ж – ранньої пори, коли передачу могла чути велика кількість населення. Можна лиш уявити популярність передачі. Та ще без цензури!
Реакція слухачів була не передбачуваною і відверто полярною. Сучасному журналісту в демократичному суспільстві важко уявити мій стан і творчий настрій. Тепер для журналіста стало звично працювати без жорсткого стороннього контролю. А тоді? Як правило, той контролер був представником всесильного КДБ, отже пояснювати суть його читання матеріалів не потрібно. Мені тепер важко передати цілком зрозумілу популярність радіогазети серед слухачів – люди під час запису на плівку навіть не вірили, що все, сказане ними у мікрофон, вони почують в ефірі! Як мені при цьому не похвалитися: я здобув нечувану раніше журналістську популярність. Варто було заговорити навіть на вулиці, як мене пізнавали по голосу, підходили незнайомі і тиснули руку.
Адже значна частина радіопередач носила гостру критику безвідповідальних осіб і чиновників незалежно від рангу і посади. Суспільство після довгих років радянсько-партійних утисків свободи слова почало до нього звикати. Звичайно, не тільки наша радіогазета була провісником свободи слова – його почали доносити до людей більшість ЗМІ ефірних та друкованих. Особливо у Києві та Західних областях України. Ми рівнялися на прапороносців майбутньої демократизації України. Варто назвати тих, хто хоча б спокволу крокував у ногу з дійсно перебудовою, а значить сприяв підготовці ефірних матеріалів. Відзначу голову нашого комітету Івана Венжика та першого секретаря Кіровоградського міськкому партії Геннадія Костроміна. Хоча і з натяжкою, але я б зарахував їх до тих партійно-радянських чиновників, які серед невеликої групи керівників міста і установ, дійсно стали причетними до перебудови…
На жаль, такими виявилися далеко не всі, особливо службовці вищої та середньої ланки. Окремі мені відверто казали: перебудова скороминуща, незабаром все стане на свої місця – після того, як полетить Горбачов.
Особливо біснувалися т. зв. саморекламовані ленінської гвардії бійці, простіше – бездарні пристосуванці та кар’єристи. Саме у кінці 1980-х у широких масах з подачі нездар зазвучало практично незвичне у нашому середовищі слово бандерівці, трохи забуте – буржуазні націоналісти. Для мене звичними стали обрАзи, навіть погрози, небажання говорити у мікрофон. Чомусь деяких партійних активістів лякав мелодійний, ритмічний, бадьорий, на той час мало відомий в Україні «Козацький запорозький марш» кобзаря Євгена Адамцевича, написаний ним 1969 року. Музичну касету (бобіну) твору я знайшов у архіві комітету. Вона практично 20 років, ще з часів партійного лідера України Петра Шелеста, на радіо не використовувалася.
Я зробив марш музичним вступом до кожної передачі, інші маловідомі та забуті пісні вставляв наприкінці. Скільки подяк, листів від слухачів надходило на адресу комітету: це був справжній масовий вияв національного патріотизму. (До речі, уже у часи незалежності України, коли теле-радіокомітет перебрався у інше приміщення, цю бобіну разом із сотнею інших я побачив у одній з кімнат, скинутими на купу для знищення, мов сміття. Не відаю – чи щось збереглося від них сьогодні у комітеті? Думаю, навряд). Одного разу, мабуть, на день народження дуже популярного у ті часи московського барда Володимира Висоцького, я на пропозицію редактора іншої передачі Анатолія Шилошия запустив у ефір одну з пісень бунтівного співака, щойно записану на платівку. Це, як виявилося пізніше, стало моєю лебединою піснею.
…Як вже мовилося, радіогазета «Кіровоград сьогодні» офіційно була органом міста. А його фактичним господарем являвся міськком партії, яка перебувала тоді при владі. І були серед працівників партійного апарату «комуністи ленінського гарту», а фактично приховані сталінці. Двом-трьом з них д-у-у-же хотілося бути цензорами міського радіо, бо без них – тільки подумати! – яке то мовлення? Вони через першого секретаря міськкому, голову радіокомітету та «активістів громадськості» добилися таки права читати мною підготовлені тексти і вирішувати – чи пускати їх в ефір. Нагадаю, це був рік 1987-й, про перебудову, свободу слова здебільшого тільки говорили-балакали, про державну незалежність України ще навіть розмов не було. Вірні ленінці ще міцно сиділи у керівних кріслах. І демократії, перші дитячі кроки якої робилися ще за стандартами радянських ЗМІ, важко було входити у звичні рамки світової преси. Тому мені, за визначенням чітких членів КПРС, як так званому демократу, працювати під наглядом цензорів-партійців зовсім не було резону. Довго умовляв мене І. Венжик залишатися у комітеті, випускати радіогазету, навіть про підвищення платні натякав... Але пережити цензуру рівня державного і змиритися з контролерами рівня дворового – не у моєму характері. Я і мої однодумці-журналісти уже чітко відчували: комуністична кобила своє вже відвозила, застаріла, вона лежить, корчиться у смертельних муках. Ще може дриґнути, вдарити кволою ногою. Але на більше вже не спроможна, вона доживає останні дні… 10 жовтня 1987-го у моїй трудовій книжці з’явився черговий запис: «Звільнений з посади у зв’язку з поданою заявою».
Продовжувати розпочату науку перебудови, свободи слова, незалежного державотворення я повернувся до газети. І хоча її керівництво ще дихало повітрям марксизму-ленінізму, видання виходило з комуністичним епіграфом «Пролетарі, усіх країн, єднайтесь!», на сторінки обласної преси упевнено і настійно пробивалися довгоочікувані перебудовчо-демократичні рядки. Мине зовсім небагато часу і в області почнуть виходити видання, які започаткують нову епоху української журналістики».