Десятки тисяч людей, переважно працівників київського заводу "Більшовик", викладачів і студентів інституту народного господарства та жителів прилеглих вулиць, які зібралися для формування святкової колони, у якусь мить заціпеніли. На даху навчального закладу, де постійно на щоглі височів червоний прапор, у променях ранкового золотавого сонця легенький вітер тріпотів… синьо-жовтим полотном.
Сьогодні таке нікого не здивує. Але тоді надворі був святковий ранок 1 травня 1966 року. Не всі присутні встигли збагнути побачене, як демонстрантів оточили військові з малиновими погонами, кілька вояків пожежною драбиною полізли на дах, з міношукачами обстежили покриття, потім зняли прапор. Розслідування події взяли під контроль ЦК Компартії України та керівництво КДБ СРСР. Слідство велося десять місяців, допитали тисячі підозрілих, слідчі вдавалися до провокацій, у результаті однієї з них вдалося вийти на слід "зловмисників". Ними виявилися студент інституту Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса. Обидва полум'яні патріоти України, члени підпільної організації, до якої входили їхні товариші В.Стус, І.Світличний, І.Русин, інші патріоти.
Георгій і Віктор тримали свій задум у таємниці від усіх. За відсутності у магазинах тканини відповідних кольорів, хлопці пошили прапор з двох жіночих шарфів. Національний герб скопіювали з грошей УНР 1918 року, вирізали його з чорної матерії і нашили на прапор. Друкованими літерами, теж чорними, на прапорі написали: "Ще не вмерла Україна, ще її не вбито. ДПУ." У ніч проти 1 травня друзі пробралися на територію інституту, Віктор пожежною драбиною піднявся на дах, кухонним ножем зрізав з щогли червоний прапор, натомість прив'язав синьо-жовтий. Георгій стояв на сторожі біля драбини з самопалом у руці.
"Кадебешники" вирахували прапороносців з допомогою... військкомату. Туди підозрюваних студентів і мешканців гуртожитку викликали, як рядових запасу, запропонували написати анкети начебто для закордонного відрядження і обов'язково друкованими літерами... Москаленка і Куксу заарештували 21 лютого 1967 року. Київський обласний суд на закритому засіданні визнав обох винними у "проведенні антирадянської агітації і пропаганди". Іванові додали ще статтю про "носіння холодної" (кухонний ніж), Георгієві "вогнепальної" (самопал) зброї, визначили відповідно позбавлення волі на два і три роки суворого режиму з відбуванням у концентраційних таборах Мордовії. Після відбуття покарання за колишніми в'язнями було встановлено постійний нагляд чекістів та міліції. І все ж мужні борці за незалежність входили до нелегальної організації, створеної на основі самодіяльного хору "Гомін", розповсюджували літературу "Самвидаву", були тісно пов'язані з шістдесятниками і дисидентами.
Неймовірно, але це гірка дійсність: у травні 1994 року Верховний суд України визнав політичну реабілітацію обох патріотів, залишивши у силі кримінальні статті (виготовлення і носіння зброї)! Аж у 2007 році, завдяки постійному клопотанню громадськості, Георгій та Віктор були повністю реабілітовані і нагороджені орденами "За мужність" третього ступеня. У листопаді того року на будівлі тепер уже Національного університету економіки імені Вадима Гетьмана, над якою було піднято жовто-блакитний прапор, було встановлено меморіальну дошку. Та й з нею відбувалися дивні пригоди – спочатку її прибрали, бо там були слова типу "московське поневолення", на другій Віктора назвали Василем. І ще таке: у історичній довідці про внз з гордістю повідомляється, що його випускниками були Ю.Тимошенко, В. Гонтарєва, Ю. Єхануров та інші "видатні діячі" України. Про Георгія Москаленка та Віктора Куксу у тексті – ні слова.
Обидва патріоти живуть на скромну робітничу пенсію. Завтра, 1 травня минає більше 50 років подвигу молодих патріотів України. Чи почуємо і побачимо привітання їх та хоча б короткий сюжет на телеканалах чи у мережі інтернет?
Юрій Матівос