Репортаж з минулого. Ой, там на товчку, на базарі…

Чи знаєте ви що таке товчок? Ні, ви не знаєте що таке товчок. Як би тепер не заглядали у тлумачні словники, енциклопедії чи у вікіпедії, ви не дізнаєтеся, що ж то воно за штука така – товчок. Хіба що трохи щось роз’яснить народна пісня «Ой, там – на товчку, на базарі…Як наїхало торгувальниць, як наїхало купувальниць». Це вже щось про товчок.

Довелося мені побувати на різних товчках – і на знаменитому Одеському, і на Сорочинському ярмарку. Це про нього великий Гоголь писав: «Боже ти мій, Господи! Чого тільки немає на тому ярмарку! Колеса, скло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крам усякий. Так, що хоч би у кишені було рублів з тридцять, то й тоді б не закупив усього ярмарка». Що б він написав, якби побував на нашому товчку-ярмарку, який у колишньому Кіровограді називали тульчею. Тільки старожили міста пам’ятають цей незвичайний, гамірливий і неперевершений торгівельний майдан, з усіх боків оточений цегляним муром, розташований між Кущівкою та Завадівкою. Колись він називався Кущівською площею. Добратися до нього з Кіровограда було складніше, ніж з Первозванівки чи навіть Клинців. На тульчу від центра міста на Кущівку ходило два довоєнні автобуси на 16 місць для сидіння кожен. У базарний день у салон натоптували до півсотні пасажирів.

Але дорожні ускладнення варті були того, щоб хоча б раз побувати на тульчі. Мені пощастило. Теплового вересневого дня (якраз сезон для тульчі), мене весело винесла з салону жива людська хвиля. Кілька хвилин ходу – і я перед металевою брамою – входом на тульчу. «Боже ти мій, Господи!» Три знаки оклику поставив би Гоголь після цих слів, якби побачив те, що я, ледь ступивши на землю тульчі. Неподалік воріт стояв пошарпаний, з облупленими бортами і залатаними шинами грузовик -полуторка. Його кузов був забитий різними пакунками, ящиками з пляшками, всяким дріб’язком. Біля заднього колеса, опершись на нього спиною, сидів одягнений у лахміття чоловік. У одній руці він тримав надгризений здоровенний огірок-жовтяк, другою тягнув до рота пляшку з рідиною фіолетового кольору. Я оторопів: на пляшці було написано: «Денатурат. Пити не можна. Отрута». Такі самі пляшки стояли на полуторці. Я знав, що денатурат – технічний спирт міцністю під 90*, його використовують для розчину фарб. «Він же помре», – розгублено звернувся я до продавчині. «Він за літо оцю машину висмоктав і нівроку, живий».

Що було далі – збагнути важко. Трохи осторонь тирлувалося ціле стадо худоби – від маленького теляти до могутнього бугая з металевим кільцем у верхній губі. Двоє дебелих дядьків тримали його на налигачах і почергово вигукували; «Племінний бугай-рекордист австрійської породи, покриває корів з гарантією на 120 процентів, браку не допускає, заміняє ціле стадо бугаїв» … Поряд чорнява молодиця розмахує дійницею: «Корова Зірка. За день дає три відра молока, жирність чотири і два». Далі – коні. Під парканом ходить по колу гнідий жеребець, хлопчак з розгону стрибає йому на спину. Ще далі чоловік несамовито кричить: «І чого ти йому у зуби заглядаєш, з другого боку подивись. Це рисак-рекордист, з арабських»… Підходять до продавця величезного кабана двоє чоловіків у стильних костюмах і з портфелями: «Почім товариш бажає продати поросятко сіамської породи»? «Сіамські котики – двома рядами нижче, – парирує продавець. – А на цього красеня української степової породи грошей у ваших штампованих портфеликах не вистачить». За тваринними рядами – залізо-скоб’яні вироби, будівельні матеріали, ліс, черепиця, дерев’яні колеса, двері, вікна, тази, ночви, пральні дошки, велосипеди, самокати, радіоприймачі на батареях, патефони, фотоапарати, годинники-ходики, запальнички з патронів гвинтівки, котики живі і вишиті на рушниках, меблі і ще всяка всячина. Раптом з боку воріт: «Ой, там на товчку, на базарі»…На площу виходить весільна компанія: попереду наречений з майбутньою дружиною, з одного боку барабанщик з величезним бубоном, з другого – тендітна дівчина з кількома ложками у руках. Хлопці-танцюристи вибивають гопака, дівчата дзвінко виспівують. Де не візьмись – цигани у яскравих сорочках-спідницях і блиску прикрас. «Ой, там циган люльку курить, а циганка людей дурить», – поважно тягне вусатий циган…

Таке видовище не забувається. Останній раз на Кущівській тульчі побував у червні 1963 року. Звідки точність і пам’ять? Саме тоді у нас з дружиною народилася дитина. Необхідна коляска. У магазинах їх удень з вогнем не знайдеш, на міському базарі ними не торгують. Довелося їхати на тульчу. Там знайшов диво-коляску: білосніжного кольору, високі красиві колеса, на пружинах і з нікельованими перильцями. З жінкою практично не торгувалися – вона просила 55 карбованців, я подав 50. Жінка побажала здоров’я нашій дитині. Маленьке уточнення: моя зарплата у той час складала 70 карбованців чистими, у дружини – майже вдвоє менше.

Міський базар – то багата сторінка історії. Перший ярмарок, що переріс у сучасний Центральний ринок, відбувся у поселені Поділ 24 липня 1754 року. Місто пережило багато стихійних лих, воєн, державних переворотів, революцій і військових конфліктів, голодівок і політичних репресій, а базар-ринок служив людям своєю різноманітністю і популярністю. Ще Одеса з її знаменитими «Привозом» і «7-м кілометром» була звичайною морською пристанню Хаджибей, Херсон і Миколаїв ще вважалися судоверфями у гирлах Інгулу та Дніпра, а про базар нашого міста уже знала Європа. Саме на Петрівському ярмарку Єлисаветграда була запущена плітка, що новим царем Росії став Павло, син Катерини ІІ. Хоча вона ще майже п’ять місяців правила імперією, а престол заповіла онуку Олександру. Але плітка виявилася правдою, спрацювала на випередження: до влади прийшов таки Павло, у подальшому імператор приділив особливу монаршу увагу місту, названому на честь своєї прабабусі Єлисавети і у якому його першим посадили на престол. Про те, що базарні брехні зародилися саме у нас, переконують перші художні твори нашого земляка Володимира Винниченка. Вони так і називаються: «Базар» і «Брехні». Письменник знав, що писав: його дитинство і юність минули на Чечорі, жителі якої були постійними відвідувачами базару, бо жили поблизу нього. Серед них популярною була поговірка «Підемо на базар за брехнями».

Сам я вперше вдихнув своєрідний дух цього неповторного дійства у повоєнні роки. Не той тепер базар, зовсім не той. Недарма від його назви тхне канцеляризмом – ринок. Чи чули ви, щоб хтось комусь казав – гайда поринкуємо? А бабця ринкова чи базарна? Ціни: ринкові – це одне, базарні – зовсім інше. Отож бо воно. Базар часів мого дитинства і юності був віддзеркаленням побутового життя міста, та й України в цілому. Деякі батьки не брали з собою і не пускали гуляти туди дітей. Видовища, що поставали перед очима, залишали глибокі рубці на серцях навіть дорослих, тим більше дітей.

Найлюдніший п’ятачок був на вулиці Покровській (у ті часи вона називалася Рози Люксембург, тепер цей відрізок вулиці забудований Критим ринком та супермаркетом «Сільпо»). Під стіною напівзруйнованого приміщення стоїть на дерев’яній нозі дідуган з лисиною на всю голову, у білих брудних штанях і невизначеного кольору сорочці. Перед ним мішок і дві різні гільзи від снарядів, наповнені тютюном. «Гражданє курящіє і сочувствующіє. Налітай, розкупляй, послєдня гільза осталася. Такого табачку вже нема на чердачку. Кури взатяжку, не ругай бабу Машку, дим пускай со всєх отверствій». Від його могутнього голосу навіть зграї горобців з переляку злітають. Поруч нього у подертій гімнастерці, на якій виблискує кілька медалей, без обох ніг і двома пальцями на руці, розтягує потерті міхи гармошки і дзвінким голосом виводить: «Артиллеристи, Сталін дал приказ» … Дещо далі, опершись спинами на уламок огорожі, мовчки сидять перед порожніми мисками чоловік і жінка у дрантях і з написом на фанері: «Ми Берлін брали, ми кров мішками проливали. Пожалій каліку – кинь копійку». У верхніх рядах, ближче до Преображенської, товари повсякденного попиту. Щойно завернувши туди чую писклявий голос: «Порошок од комашок, од мух, од блох і тараканів». Під крислатою акацією розіслано досить привабливого вигляду рушник, на ньому кульки з газети. Зупиняюся, розглядаю. «У вас блохи чи таракани?» – чую запитання. Швиденько відхожу і майже натикаюся на чоловіка китайської зовнішності. «Лавровий, лавровий, – кричить він, – синька-зельонка». На щоку йому сідає муха, він двома пальцями б’є по щоці, залишаючи на ній синьо-зелений слід, за кілька годин він розмальований увесь. Направляюся на вихід у бік руїн майдану Успенського собору. Там гастролює цирк з Риги за участі єдиної у СРСР групи білих ведмедів, у мене в кишені квиток на виставу. «Жива була – ходила, – чую вже навздогін, – жива була ходила» – фраза повторюється безконечно. «Єврей Моня курку продає», – пояснює мені інтелігентно вигляду юнак.

…Усі базарні епізоди, описані мною, відбувалися у середині-кінці 1950 років. Далі наступила трилітня пауза у зв’язку з моєю службою в армії. Я почав ходити на дещо оновлений базар з 1961 року. Слідів війни уже, звичайно, не залишалося, практично не було солдатів-інвалідів, мішками на гільзу тютюн та порошок для комашок не продавали. Але базарна атмосфера залишилася. Різко змінився основний еквівалент базару: гроші. Саме у 1961 році відбулася грошова реформа, коли номінали встановили десять до одного, тобто карбованець понизився до 10 копійок. Крім того, що гроші стали дорожчими, купюри зменшили до критичних розмірів, до яких людям важко було звикнути. Монети теж змінили свою номінальну вартість. Я відчув перевагу реформи відразу. Якщо ще кілька місяців тому на один карбованець я купував дві пачки папірос «Ракета» і коробку сірників, то відтепер за дві пачки тих самих папірос і пачку сірників я мав заплатити 11 копійок. Дрібниця? Не скажіть – для мене, можливо, й так, але у масштабах держави мільйони копійок відбиралися у людей у державний бюджет. У базару своя арифметика. Саме тоді народився дотепний тонкий анекдот, який треба було розуміти. Зустрілися на базарі два євреї. « – Ізя, кращими були старі гроші чи нові? – Ну, звичайно, нові. За старі я міг купити на 25 карбованців одну курку, за нові – дві». Зате для любителів спиртного вийшла скидка: пляшка горілки до грошової реформи коштувала 25 крб 10 коп після – усього 2.50. Дрібниця, але приємно.

Базар продовжував вирувати, на ньому концентрувалися не тільки чутки, але й заборонена інформація. З базару більша частина громадян довідалася про автокатастрофу, коли рейсовий автобус №11 потрапив під локомотив на залізничному переїзді, загинуло багато людей. І про стелю ливарного цеху сірого чавуну заводу «ЧЗ», яка рухнула на людей, теж повідомило базарне агенство ОБС. Першими повідомляли, повідомляють на базарі досі: ціни на продукти харчування і тарифи, видають справжні прогнози погоди, сьогодні там вам скажуть про коронавірус. Перше повідомлення про відкриття популярного кафе у Кропивницькому після карантину теж надійшло з базару. Така вже чарівна і життєво необхідна установа – базар. А якщо їх у місті кілька… Спробуй – проживи без базару.

Юрій Матівос

Світлини: Центральний базар на мапі 1913 року; автобус ЗІС маршруту ‘’Центр – Кущівка; ‘’пити не можна – отрута; гроші старі і нові.


Надрукувати   E-mail