Зовсім недавно розпочався навчальний рік, здається, тільки працювати, а суспільство потрясають трагічні, сумні, і навіть безглузді історії з директорами наших міських шкіл.
Тяжко й згадувати ту трагічну історію, коли директорка 26-ої школи Олена Ярова на своїй крутій машині збила на смерть жінку, і, як стверджують, деякі свідки, навіть не збиралася зупинятись. Мірою запобіжного заходу суд обрав для неї домашній арешт із внесенням 168 тисяч гривень застави. Що цікаво – якраз приблизно така сума відразу й знайшлася на банківській картці її чоловіка, ніби він наперед знав якою буде застава. Він, до речі офіційно, як повідомляють ЗМІ, отримує заробітну плату трохи більшу 11 тисяч, на кілька тисяч більше має пані Олена. Від роботи вона відсторонена, але не звільнена. В управлінні освіти вважають, що вона ще має повернутися на свою посаду?
Не трагічна, але досить безглузда історія з керівництвом української гімназії імені Т. Шевченка. Точніше, не з ним, а з учнями молодших класів. Їх, нібито задля застереження від зараження коронавірусом, зранку тепер не пускають на подвір’я школи. Ясна річ, діти не збираються на перший урок в одну хвилину. Тим більше, коли йдеться про молодших школярів, яких приводять до школи батьки, що й самі поспішають зранку на роботу. Отож, і товчуться дітлахи на тротуарі перед школою. За крок – проїжджа частина вулиці Шевченка, де у цей час без упину мчать машини. Який же сенс у таких пересторогах, які справді можуть у якийсь момент закінчитись трагічно? Адже діти за якісь пів години однак зберуться у класі і будуть так само спілкуватись? Навіть якщо такий непродуманий наказ дано з управління освіти, то у директора школи мало б вистачити здорового глузду, аби виконати його так, щоб було зручно і дітям, і батькам. Звісно, не наражаючи нікого на загрози.
Та, мабуть, найбільше здивувала всіх і вразила директорка Балашівської гімназії Марія Михайлова. Вона уже прославилась на всю Україну тим, що викликала поліцію до школярів, які хотіли врятувати малесеньке кошеня. Його мама-киця десь поділась, а воно, бідне, плакало, зачинене у сарайчику на подвір’ї школи. Діти нібито просили дорослих відкрити сарайчик, але на це ніхто не звернув уваги. Тоді вони, підваживши стару шиферину на даху, дістали кошеня, фактично врятували його від голодної смерті.
Директорка ж, замість того, щоб похвалити дітей за такий людяний вчинок, викликала поліцію. А ті склали протокол про пошкодження майна. Пошкодження, судячи з усього, було дріб’язковим і справу можна було б елементарно вирішити чи з допомогою батьків, чи навіть старшокласників.
Чи щось у цій справі було інакше? Ми звернулись до Марії Вікторівни з проханням висловити свою версію подій. Якщо вона відгукнеться обов’язково оприлюднимо її позицію.
Дуже багато аргументів звучить про те, як важко сьогодні педагогам. І з цим ніхто не сперечається. Але якщо у душі світло зникає зовсім, мабуть, таки не варто йти до дітей. Бо можна загасити і їхнє.
Світлана Орел