Мій прадід був розстріляний фашистами разом з іншими євреями, жителями села Єградківка. Мій дід Реувен Хацкелевич Любарський, як і його рідний брат Марко, пропав безвісти, а точніше загинув влітку 1943 року, коли гітлерівські війська вели наступ на Кавказ. Він був одним з тих «чорнопіджачників», яких практично без зброї червоні командири сотнями кидали під німецькі танки.
Отже, цього дня я згадуватиму їхні імена серед мільйонів жертв Другої світової війни. Хто наступний берегтиме пам’ять про них і як довго, не знаю. Ми все більше віддаляємося від тих трагічних подій, а нині їх майже щодня перекривають інші. Тому сподіваюсь, що осередками такої пам’яті згодом залишаться лише музеї та архіви. Головне, щоби вся інформація, яка накопичується в них, а потім транслюється відвідувачам, була об’єктивною, не висвітлювала історію однобоко чи на догоду новим політичним віянням.
Так, в Україні ми переосмислюємо уроки тієї війни, її причини та перебіг. Та найважливіше у цьому процесі не забувати про людину. Про долю кожного з тих, хто віддав своє життя, але залишив по собі сім’ї, мрії, плани, думки. Тільки таким чином ми можемо творити живу історію. У якій до перемоги йдуть не через ідеологію, а через кров, біль, жах, втрати...
Гадаю, саме так підходять до її висвітлення працівники тих музейних закладів нашого краю, які в умовах локдауну долучилися до відзначення 75-ої роковини з дня закінчення Другої світової війни.
Ось, наприклад, працівники Олександрійського міського музейного центру імені А.Ф. Худякової вже протягом кількох днів через мережу Фейсбук та за допомогою інших онлайн засобів проводять краєзнавчі години, відеопрезентації, години пам’яті. В альбомі «Медичні сестри нашого краю» вони зібрали і предствили десятки фото й коротких довідок про сестер милосердя, серед яких Л.М. Томіліна, О.С. Заболотня, А.Т. Круленко та багато інших. Вони також виклали альбом «Георгій Павлович Лозовий. Пам’яті педагога, журналіста, учасника бойових дій в роки війни 1941 – 1945».
Працівники ж Знам’янського районного краєзнавчого музею знайшли можливість зустрітися з Павлом Антоновичем Вакою з села Мошорине, який з грудня 1943 року воював у складі 2-го Українського фронту. У свої 93 роки ветеран справно доглядає свій сад і квітник. Його розповідь про роки лихоліття можна також прочитати в Інеті.
Працівники Олександрівського районного краєзнавчого музею в рамках акції до Дня пам’яті і примирення в Україні продовжують інтерактивну експедицію «Послання у майбутнє». Цього разу вони виклали на своїй сторінці у Фейсбуці листи остарбайтерів, що з різних причин не дійшли під час війни до адресатів. Там же можна знайти розповідь про кавалера орденів Слави трьох ступенів Тимофія Захаровича Березовського, а на Ютубі – відеоролик «Світло пам’яті полеглих».
Наше завдання – донести це світло до майбутніх поколінь.
Роман Любарський