Нещодавно переглядаючи альбом Філонова, згадав про його першу персональну виставку, яку я відвідав приблизно в липні 1988 року. Попри те, що виставка стала помітним явищем в мистецькому житті тодішнього Ленінграда, я не запам’ятав тоді більшості його картин. Крім одної-двох. А тепер розумію, чому.
Роботи цього талановитого майстра початку ХХ сторіччя, що представляли фігуративні абстракції, справили на мене неоднозначне враження. З одного боку, вразили технічне виконання і скрупульозна проробка деталей, які розчленовували форми предметів на фрагменти, розчиняючись у просторі. З іншого, це унеможливлювало бачити ціле, створюючи щільний візерунок, крізь який ледь промальовувались контури сюжету. Око стрибало по площині, занурюючись то в глибину тіней, то виринаючи на поверхню, що викликало роздратування і втому. Відбувався не діалог форм із простором, а конфлікт між ними. Все це підсилювалося хворобливою трактовкою зображення людей і тварин, які нагадували не конкретних істот, а скоріше привидів. Таким чином роботи викликали не естетичні почуття, а навпаки відразу.
Аналітичний підхід, проголошений художником як єдиний і правильний, що передбачав процес складання фрагментів і їх частин у єдине ціле, навпаки руйнував його. Тобто художній підхід підмінявся науковим, творчість – дослідженням, а образність – фантазією. Талант Філонова митця у фанатичній пристрасті до деталей заплутався у павутинні створеного самим же художником візерунку.
Філонов був яскравим представником російської інтелігенції, яка зустріла Жовтневий переворот з надією і вірою у «щасливе майбутнє» у зміни в культурному житті народу. Але при цьому не було враховано притаманний росіянам менталітет імперського мислення, яке завжди намагалося поєднати частини, не сумісні між собою у ціле, про яке взагалі не було ніякого уявлення. Згадаємо, наприклад, тезу сучасних росіян, зациклених на туманній думці про імперію «Від Лісабону до Камчатки». Або «Росія всюди, де розмовляють російською». З цієї причини відбувся розпад Радянського Союзу, цього міфічного цілого, яке трималося на брехні про дружбу народів. Насправді ж за цим «величним» фасадом відбувалася русифікація цих народів зі знищенням їхніх мов і культур.
Створення штучного етносу під назвою «радянський народ» було головною метою злочинної влади. Чи розумів тоді авангардист Філонов зі своїм аналітичним мисленням всю небезпеку більшовицької ідеології, яка нав’язувала віру у «щасливе майбутнє», здобуте шляхом насильства і терору? Мабуть — ні. Тому намагаючись бути корисним революції, художник став її жертвою, як і його друзі – Матюшин, Кручених, Маяковський, Хлєбніков і, звичайно, Малевич, якого він вважав єдиним рівним собі. Він став жертвою не лише свого власного его, а й аскетичного способу життя, відмовляючись від пенсії і пайка, призначених йому, як працівникові культури. Митець пояснював це тим, що ті, хто таке пропонував, не визнають його як «великого пролетарського художника». Відмовлявся він і від офіційних замовлень, хоча й виконав кілька робіт в руслі соціалістичного реалізму.
Але філоновський реалізм виявився настільки аналітично прохолодним і меланхолійно похмурим, що ці роботи не отримували схвалення, а навпаки піддавалися нищівній критиці за відсутність революційного пафосу. Причиною цього було те, що художник за відправну точку своєї творчості взяв мистецтво народного лубка, підтримуючи рух неопримітивістів на чолі з Олександром Шевченком. Але на відміну від картин Ларіонова, Гончарової і Шагала, в роботах яких селяни співали і танцювали, філоновські персонажі навіть їли і пили з журбою і смутком на обличчі. Вони похмурі, мстиві і вперті, носії грубої сили, яка, вирвавшись на волю, могла б принести незліченні руйнування і смерть. Страждальницьки перекошені обличчя і фігури людей з обідраною шкірою, нагадуючи анатомічно препаровані експонати, викликали збентеження, сум’яття і відразу. Прямо або опосередковано Філонов натякав на кінець Світу. Прикладом цього саме і є картина «Бенкет королів».
Велемир Хлебніков, який був прихильником творчості Філонова, назвав її «Бенкетом мерців, які збісилися від скорботи». І це було сказано красномовно, бо мистецтво Філонова неодноразово проголошували «хворобливим і нездоровим, патологічним проявом метафізичної істерії, яка пояснює розпад людського єства». У цьому творі зображено трапезу темних сил з понівеченими обличчями, звіриними оскалами і порожніми очима, що було натяком на те, як влада спотворює душі людей. Але про які події йшлося у творі? Що мав на увазі автор?
Передчуття початку Першої світової війни між імперіями? Кінець російського царату у передчутті повстання знедолених і зубожілих народних мас? Чи в ній було розкрито приховані пороки злочинної влади? На ці питання дослідники творчості художника і досі не дали однозначної відповіді. Відкриття мистецтва Філонова відбулося наприкінці 80-х років ХХ сторіччя. Але для Європи воно не стало сенсацією. Бо через її «жорна» вже пройшли майже всі течії постмодернізму. А їх яскравих представників: Пікассо, Леже, Кандинського, Далі, Малевича, Архипенка, Шагала, Ротко і Міро радісно зустрічала у своїх обіймах задовго до знайомства з Філоновим. Тому це відкритя вразило насамперед радянського глядача, який не мав можливості подорожувати світом і бачити роботи провідних митців європейського авангарду.
Не применшуючи величі і значення Філонова-художника, його мистецтво дійсно вражає своєю красою, але водночас і відразою.
Філонов був радянським художником-авангардистом, який будував іншу опору для соціалістичної культури, але яка не побажала опертися на неї своїм фасадом, бо зібрана була із пролетарських кісток у вигляді жахливих соціальних мозаїк, які руйнували міф про «щасливе майбутнє». Тому, не підозрюючи цього, твір «Бенкет королів» став символом деградації російського етносу, що сміливо можна вважати пророцтвом художника.
Філонов помер в блокадному Ленінграді у 1941 році. За переказами сучасників, його тіло виснажене і худе, як мумія, було накрите тканиною, за іронією долі, полотном з картиною «Бенкет королів», а точніше її новою версією, яку художник створив незадовго до смерті. Таким чином вона стала реквіємом і символом понівеченого життя художника, а також його поминальним саваном.
Філонов щиро вірив у комуністичну ідею, тому забороняв вивозити і продавати свої роботи «буржуазному заходу», сподіваючись на своє визнання більшовицькою державою. Але ця держава, не кваплячись, викреслила його ім’я з історії радянського мистецтва на довгі роки. І не лише його. Це стало яскравим прикладом того, як Росія позбавлялася художньої еліти, чиє мистецтво не вписувалося в рамки соцреалізму, навіть якщо вони були лояльними до влади.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що навіть великий талант і фанатична відданість мистецтву за наявності хворобливого уявлення про цілісність світу, відчуття себе гегемоном у визначенні норм і правил поведінки інших може нанести непоправної шкоди власній долі і зруйнувати життя інших. Це ми відчуваємо сьогодні, бо війна, розпочата Росією проти України, засвідчила, що не було і немає «хороших руських» навіть серед талановитих митців і навіть тих, хто вимушено опинився в еміграції. Вони однак залишаються представниками того народу, який вирішив знищити нашу державу, культуру й мову. В їхній підсвідомості жевріє прихована зверхність, ненависть і заздрість, несприйняття іншого мислення і загальнолюдських цінностей. Як кажуть сучасні психологи, на швидкі зміни у менталітеті росіян не варто очікувати, бо суспільство, яке травмоване реваншистською ідеологією у маренні про всесвітнє панування є безнадійно хворим. Для його одужання, на жаль, потрібне не одне сторіччя.
Ігор Смичек, член Національної спілки художників України