Вона прийшла чітко за календарем. Хоча зѝми останніми роками нас, українців, загрожених московськими керованими бомбами, балістичними й крилатими ракетами, іранськими шахедами-мопедами й північнокорейськими стрільнами, зѝми таки, дякуєм Господу, співчутливо не закоцюблюють тріскучими морозами, але нинішній лютий під завершення так демонстрував норов, що ми змушені були витягати зі скринь злежані кожухи. А останній день зими захурделив іще й в овальному кабінеті Білого дому за океаном…
«Не вигадуй, не притягуй за вуха природнє, що від небес, і земне, що від людей», – каже мені сусіда. А я посміхаюсь йому і тримаюсь свого: весна прийшла ще й у дỳші наші. «Встала весна, чорну землю сонну розбудила, уквітчала її рястом…» Тарас Шевченко збирає нас у перші дні весни. Гурточок, шоптá шевченколюбів біля пам’ятника йому кладуть жовто-блакитні квіти, читають і його рядки, і йому присвячені, співають «І мене в сем’ї великій…» Хіба це не зворушливо? Літератори, громадські активісти, представники влади – у вихідний, у неділю… За покликом серця.
А через день-другий у краєзнавчому музеї: артистичне прочитання «Великого льоху» (на фото) – модерує багаторічний керівник обласної філармонії, коментує молода очільниця письменницького осередку, грають артисти театру корифеїв… «…Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» Встала Україна, третину століття тому почала розправляти крила, та ж одвічний ворог її оговтався й нумо за своє. І вкотре, як і в минулому тисячолітті (татаро-монгольська навала, фашистська орда), рятують українці Європу.
Напередодні Дня добровольця презентувалась книга-реквієм Сергія Полуляха «Непереможені»: 214 нарисів про загиблих кропивничан у російсько-українській війні 2022 року. (Порівняймо: за роки афганської кампанії 1979-1989 загинуло 112 наших земляків – імена їхні викарбувані на пам’ятнику, що на правому березі Інгулу). Юні вдови Катерина Бузько, Ірина Нестеренко, Віталіна Кожокарь – з пораненим серцем у грудях, із ніжною вродою у поставі, з причаєною печаллю ув очах… Ми мусимо вистояти.
Я був на усіх цих заходах. Я не почув розпачу чи скніння. Україна воює й не здається. Україна прагне миру: про це заявили наші посланці в Джідді на березі Червоного моря. Українці вірять у свою весну.