Про Степана Кожум’яку опубліковано чимало статей і наукових розвідок. Вони репрезентують його як знаменитого українського дисидента, інженера-мостобудівника, громадського діяча. Є про нього книги, авторські передачі на радіо, знято кінофільм “Милі мої українці”, діють [сподіваємось, і нині] музейні кімнати в Новомиргороді, Шполі. Проте вкрай маловідомою залишається публіцистична й літературознавча діяльність Степана Кожум’яки – талановитого філолога, філософа, публіциста, автора краєзнавчих розвідок “Цегляне диво”, “Спомник Кобзарю”, “Собор Святого Миколи”, багатьох цікавих досліджень, зокрема про видатних письменників України та світу.
Перечитуючи запорошені, пожовклі від часу архівні матеріали, що збереглися на горищі старого куреня, (так називав Кожум’яка свою хатину) аналізуємо їх. Вагому частку спадщини складає листування з рідними, знайомими й друзями Степана Кожум’яки – Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, Олесем Гончарем, дружиною Катериною, родиною Лазурських, Пащенків, Ковалів та ін. У них чи не найкраще відображені філософські, політичні, національні погляди С. Кожум’яки, його громадянська позиція.
Щоб краще збагнути багатогранну особистість, ми заглиблювалися в його біографію, вивчали творчий доробок періоду УНР та постсталінської епохи, виокремлювали й аналізували матеріали, пов’язані з національним питанням, висвітленням творчості українських та зарубіжних класиків. У контексті епохи намагалися показати його як непересічну особистість, талановитого автошляховика, котрий в умовах тоталітаризму виборював мовно-культурні права українства, пробуджував національну свідомість громадян.
Степан Кожум’яка не лише декларував свої принципи, а й жив суголосно з ними. Прокладаючи шляхи (Черкаси–Умань–Гайсин), зводячи мости, гідротехнічні споруди, знаходив можливість безпосередньо відстоювати національні пріоритети – клопотав перед високими інстанціями про видання творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою, реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери “Ґ”, залучав до цієї справи своїх близьких, знайомих; самотужки уклав “Автошляховий словник”; покладав вінки до спомників Кобзаря, мріяв про оперу “Маруся Чурай”...
Лише рік не дожив патріот до проголошення незалежності, яку прорік ще задовго. Степан Кожум’яка говорив, що молоде покоління дочекається часу, коли українська нація вирветься з хижих обіймів «старшого брата», що наш народ матиме заможну самостійну державу, що ми матимемо прекрасний лад, де будуть ринкові стосунки, вільне підприємництво, що наша Україна займе гідне місце в ряді передових європейських країн.
Ім’я Степана Кожум’яки пам’ятаємо через його активну боротьбу за українську державність; будівництво в Україні автошляхів і мостів; популяризацію творів письменників-революціонерів – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Багато десятиліть самобутній філолог, філософ, інженер-автошляховик С. Кожум’яка привертав увагу громадян й продовжує нас захоплювати своєю самовідданою боротьбою за національно-культурні права українського народу, невтомною працею в розбудові народного господарства.
Степан Кожум’яка із Новомиргорода. Бойовий дід був – нема таких більше від створення світу й не буде до страшного суду. Сиджу, бувало, дітлахом у діда на коліні, пісню слухаю:
Гей, видно село, широке село під горою.
Гей, там ідуть наші січовії стрільці до бою:
Іде, іде військо крізь широке поле,
Хлопці ж бо то, хлопці, як соколи!
Ніби зараз лунає дідовий баритон, бачу його пишні козацькі вуса, сірі глибокі очі, високе чоло...
Якось, вже в юнацькому віці, колекціонуючи старовину, приніс я до хати тисячку 1918 року, та й питаю діда, щоб уточнити... Бо хлопці однокласники казали, що то петлюрівська – з тризубом, були, мовляв, в Україні ватаги різні – денікінські, махновські, петлюрівські. От від них і гроші лишилися.
Дід зітхнув. Устає з ліжка, бере товстелезну лупу. Пильно розглядає купюру й каже: “Тисяча карбованців Української Народньої Республіки. Глянь, яка краса – усе в деталях – ріг достатку, козак із мушкетом, стилізований тризуб із рогози. Ось українські дівчата розгортають сувій паперу – це історія України, а булаву тримають – то символ влади. Одна з кращих купюр того часу. Виконав Нарбут у дусі козацького бароко”.
Помітивши моє зацікавлення, почав дід мені, неуку, розказувати, що таке УНР, хто такий Петлюра, Грушевський, Винниченко, Хвильовий. Говорив, що Центральна Рада була за вільну Україну, мали ми свою державу, свій прапор, свій гімн. Затих я перед дев’яностолітнім старцем, уважно слухаючи...
“Самі винні, – каже дід, – розпорошили армію, втоптали в багно традиції батьків, криваву, жахливу історію дідів. У нас є дуже багато ретроградів, обскурантів, перевертнів, які злісно ігнорують українське слово. Молодь, особливо студенти, повинні одностайно й завзято стати на захист рідної мови... Колись обурений нашою пасивністю Великий Тарас лаяв нас за байдужість. Треба замислитись над усим і сміливо стати на захист наших національних і громадських прав”.
Цитував дід Степан Франка, особливо мене вражало:
“Невже тобі на таблицях залізних записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?!”
Слухаючи його оповіді з давніх часів, цитування Франка, Шевченка, Лесі Українки усвідомив восени 1987 р. багато того, чого досі не помічав та і в школі те не проходили... Викликала подив блискуча пам’ять Степана Демидовича, його знання іноземних мов, глибокий аналіз суспільного життя й широке асоціативне мислення.
Ще з малих років із книг, які придбав його батько на аукціоні, черпав почуття прекрасного. У 1926 році закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 році – мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, згодом, у 1937-му – Харківський автошляховий інститут. Учився все життя, щоб використати свої знання на користь народу. Однак доля Степана Кожум’яки не була встелена квітами. Через тверду громадянську позицію, незламність у виборюванні національних прав українського народу в автобіографії нашого героя чимало трагічних сторінок.
У певному сенсі дивує, що інженера-автошляховика, будівничого автошляхів С. Кожум’яку судили за буржуазний націоналізм, адже можна було навіть позаздрити його інтернаціональному мисленню. Він говорив не лише про Україну, а й визнавав та пропагував кращі зразки світової культури.
Під час трьох арештів та слідств Степан Кожум’яка відкидав свою “антирадянськість”, однак визнав, що любив ходити у вишиванці, грати на бандурі українські пісні; що на Новомиргородських педкурсах брав участь у виданні журналу “Перша ластівка” (1916-23 рр.), а навчаючись в Одеському інституті народної освіти (1923-28 рр.), акцентував на помилках в освіті; критикував вибори до профкому Одеського ІНО, відстоюючи обрання краще підготованих академічних товаришів.
У в’язницях, засланнях, концтаборах нашому дисиденту допомогли вижити віра в Бога та Україну, а також непохитний життєвий принцип: “Найголовніше бути – людиною... Треба зберігати чисте непідкупне сумління, і воно завжди, у будь-яких життєвих обставинах, покаже тобі правдивий шлях, яким ти повинен іти й чинити”.
Про фізичну незламність та широту кругозору Степана Кожум’яки розповідають багато цікавого. Зокрема, як його (в 1943 р.), цілком виснаженого, управління ГУЛАГу вернуло до життя з бараку смертників, щоб керував будівництвом бункера Сталіну; як без охорони водив полонених німців у каменоломні; як у Красноярському краї відроджував автошляхову справу; як просвіщав таборове начальство... Якось під час суперечки з приводу, хто написав книгу, згадали, що є тут один ерудований в’язень. Коли його покликали, він одразу назвав автора твору. Начальство й каже, якщо ти такий, то для створення бібліотеки напиши авторів і назви всіх книг, які ти знаєш. Дали папір, ручку – бери пиши. Він три дні писав список світової літератури. Отримував щодень за це по хлібині. Загалом його рятували знання. Годі уявити, скільки знав Степан Демидович, щоб кілька днів писати список світової літератури для напівосвічених начальників і чи могло їх це не вразити...
Поневіряння на чужині, двадцять років тюрем, спецзаслань, регулярний нагляд комуністичної держбезпеки не зломили душі живої і слова живого. Повернувшись до рідного краю у свої 56, за 19 років наступної плідної праці інженер Кожум’яка встиг звести 12 залізобетонних мостів й прокласти чимало кілометрів автошляхів.
Упродовж багатьох років, крім проєктів і будівництва автосполучень, важливою цариною життя Степана Кожум’яки була філологія. Мешканці Новомиргорода й довколишніх сіл, користуючись мостами, шляхами, які звів Степан Кожум’яка зі своєю будівельною бригадою ШЕД-722, пам’ятають також літературні вечори, котрі він організовував у шляхвідділі, встановлення за ініціативою Кожум’яки пам’ятників Тарасові Шевченку, вінки до підніжжя Кобзаря в Лип’я́нці та Шполі. А ще постійні петиції-вимоги до Верховної Ради УРСР, колективні звернення до різних інстанцій з вимогою припинити зросійщення українського народу.
На чому акцентував, за що відчайдушно боровся Степан Кожум’яка актуальне не тільки в минулому, а й животрепетне нині. Читаючи його листування, вкотре переконуємося, що вистраждане колись – це наша сучасність. Виразно бачимо глибокий, всебічний, об’єктивний аналіз життя в Україні й чуємо пророчі висновки.
Важливими темами його епістолярної спадщини є національне прозріння, суспільство й поступ, знання та праця, внутрішній світ людини, роль літератури в удосконаленні особистості. В одному зі своїх листів Степан Демидович висловлює цікаві міркування про людину й оточення. Він зокрема зазначає, що людина – частина природи. Це її найвищий витвір. Він радить вивчати людське єство, “не копирсаючись у брудній білизні індивідуального життя, а досліджуючи типові прояви найрізноманітніших поривань і відхилень людського духа на зразках, піднесених у творах письменників, які ґеніальним оком просякли в найглибші закапелки людських душ, узагальнили їх і дали невмирущі зразки представників роду людського». Наш дух, – зауважує С. Кожум’яка, – повинен щогодинно поривати нас до світлого пізнання світу й самих себе. Краще зрозуміти до кінця Лукаша з “Лісової пісні” Лесі Українки, ніж намагатись довідатись, що варила сусідка”.
Дід Степан не лише любив читати й пропонував друзям твори з хатньої книгозбірні, а й наголошував, що кожна розвинена людина повинна читати не менше, ніж 50 сторінок за день. Про роль читання, значення художньої літератури в розвитку особистості він пише до рідних і знайомих: “читання – спасіння”, “без читання, без книг життя робиться одноманітним, нудним, а людина стає безбарвною, трафаретною, беззмістовною”, “якнайшвидше придбайте двотомник творів Бориса Грінченка. Читайте вголос, виправляючи одне одного. Таке читання виробить у Вас мелодику, виразність, співучість у мові, та ще й ізбільшить Ваш мовний лексикон”. “Без культурного розвитку, без розумового поступу, без читання ми нічого не варті, ми лишаємось сірою масою, яка не в стані ні реагувати на події оточуючого життя, ні захистити наші природні права на мову, звичаї й культуру нашого народу».
Слово Степана Кожум’яки дихає життям і талантом, волею і любов’ю до України, до нашого народу. Він твердо вірив у перемогу української державності. Зведені його мости об’єднують береги минулого України і її сучасного, теперішнього і майбутнього, прокладені шляхи допомагають відчувати відповідальність за долю рідного краю. Він був Українцем, Правдолюбцем, Добротворцем. Славний чоловік був...
Зрештою, чому був? Залишився. Людина живе, допоки живуть її справи. Життєва позиція Степана Кожум’яки є високим зразком для сучасників.
Юрій Колісник, професор філології, онук