Сьогодні в традиційному уявленні більшості людей Великдень, Пасха і Воскресіння Ісуса – одне і те ж, тотожні свята. Та це, однак, далеко від правди.
Пасха – термін іудейський. Його етимологія лежить в площині поняття «пройти повз», «обминути». Іудейське «песах» чи «пейсах» означає саме це. Термін веде свій початок далеко до часів народження Христа. Книга «Вихід» розповідає, що Господь розгнівався на фараона, котрий тримав у полоні іудейський народ і в покарання винищив єгипетських немовлят. «Опівночі Господь уразив усіх первістків на землі єгипетській, від первістка фараона, що сидить на престолі, аж до первородного полоненого, що у в'язниці, і кожного первородного із худоби». (Вих., 12:29). Аби карателі обминули доми єврейські, євреям було рекомендовано вимастити свої ворота кров’ю жертовних ягнят – і тоді карателі, побачивши знак, «пройдуть повз». Чи бачите ви тут щось від Христового воскресіння? Тим паче, що Пасху… відзначав і сам Ісус. Отож Пасха – не Воскресіння.
Але ж Пасха – і не Великдень. Навіть саме звучання терміну вказує на його слов’янське походження і, як зовсім неважко зрозуміти, означає те, що означає: великий день. Про що йдеться? А йдеться про те, що 22-25 березня день і ніч урівнюються, а далі починається приростання дня: день стає велик. Ото і весь велик-день. І святкували його 25-30 березня.
Наші прапредки орієнтувалися на рух небесних світил, опиралися на первинні знання з астрономії, отже були, значною мірою, матеріалістами і науковцями. Ідеалістами вони були тому, що під впливом окремих соціальних верств та власних обмежених знань обожнювали ці явища. Але ж і Великдень у наших предків існував задовго до народження Ісуса.
Та сталося, як сталося. Адаптуючи наш древній світогляд до своїх потреб, християнська церква не просто адаптувала його, а підім’яла під себе, вносячи велику плутанину в суть свят. Отак і сталося зрощення і виникнення дивного агломерату Пасхо-Великодньо-Воскресіння. Не хочу цим нікого прикро вразити. Не хочу нікого нікуди кликати. Кличу тільки піддавати аналізу.
Великодні обряди в Україні такі самі багатоманітні, барвисті, радісні, як і інші українські народні обряди, бо наш народ – оптиміст і життєлюб. Чіткої часової чи сутнісної межі між веснянками і власне великодніми обрядами не було.
Однак Великдень мав і свою маленьку специфіку. Вона в тому, що саме до цього свята готувалися і готуються крашанки, мальованки, крапанки і писанки. (пояснення, можливо, потребує тільки термін «крапанки» – це мальованки, на які візерунок наносився не у вигляді мазка, а у вигляді крапочок). Яйце здавна, з дохристиянських часів, є моделлю Всесвіту. Тож прикрашальні маніпуляції з ним на Великдень мали чисто магічно-сакральну і заклинальну суть.
(Між іншим, писанки і випечені високі паски тривалий час церквою засуджувалися, бо це не що іншого, як той же релікт фалічного культу…)
У виселенців з Чорнобильської зони, наприклад, досі зберігся обряд, коли шкаралупи від фарбованих яєць викидаються на воду, щоб вони на сороковий день допливли до Вираю, – місця перебування душ предків. Це поминальний обряд. Якщо ви додасте до давньої дати проведення Великодня (25-30 березня) сакральне число 40, то прийдете до першої декади травня, до Русалій, коли, за уявленнями наших предків, душі пращурів тимчасово приходять на землю.
На Великдень у нас, на Східному Поділлі (західні райони нашої області) один з основних обрядів – це водіння Шума. Вслухайтеся – Шума. Це дохристиянське божество повносилої зелені, молодого лісу. У якому зв’язку з ним Христос? Тим часом, із запровадженням християнства, Шума водили саме довкола церкви. Молодий, показний хлопець одягався у зелень чи, принаймні, брав посох із зеленими стрічками і зеленим гіллям – і його водили довкола церкви. Дівчата при цьому вигадливо сплітали руки, символізуючи заплітання віночка, котрий був і оберегом, і шлюбним атрибутом.
«Ой нумо, нумо, заплетемо Шума. Шума заплетемо, гуляти підемо».
Далі ця великодня веснянка анічогісінько не має із воскресінням Ісуса, (хіба що чітко вказує на воскресіння зелені, котра уже має силу шуміти), а є чисто побутовою. У ній Шум ходить по діброві, а Шумиха рибу ловить. Та ще й випиває при цьому: «Що вловила, те пропила, дочці шуби не купила…»
Із Великоднем зв’язаний і ще один, передвеликодній обряд, але він, так би мовити, плоть від плоті Великодня: освяченою на Вербну неділю вербою люди хльоскають одне одного, аби був здоровим: «Не я б’ю, верба б’є, здоров’я дає. Недалечко червоне яєчко». Сама Вербна неділя (Вербниця) – релікт давнього пошанування зазеленілих дерев. Вона – теж із язичницьких часів.
І до цього часу на Великдень усі мають просити прощення один в одного, не гніватись, а то й масово переціловуватись.
Подекуди саме на Великдень водили Насточку по місточку з рук, бо тоді і траплялися перші грози. Тоді ж проводилася весняна гра «Терем»: жінки і дівчата бралися в колі за руки, зводили їх догори – і це був їх терем.
«Ой чи спиш, чи чуєш, як на горі дзвонять, гаївки виводять?
Дівки, молодиці збудували терем…».
Далі вихвалявся їх терем, у який вітер не залітає і красу не вивіває.
Потім дужі чоловіки ставали в коло, на плечі їм ставали легші юнаки і підлітки, а на плечі тим, у третій поверх, ставали хлопчаки. Так творився чоловічий терем. Виконувалась та ж пісня, але в терем чоловіків, згідно із жіночою піснею, вітер залітав і красу вивівав.
Часто після Великодня, якщо наставало стійке тепло, починались гуляння на вулиці. Але якщо його й не було, то однак Великодні гуляння були першою «вулицею» після зими. На цьому гулянні вулиця топталась, щоб швидше тепло приходило.
«Ой вулиця та широкая, чого трава не зеленая?»
І традиційно величались дівчата у червоних чобіточках із золотими підківочками і ганились парубки у чоботищах і рядняних онучищах.
Як нам, прагматичним і злим, бракує нині цієї доброти і щирості! І що з того, що хтось те вважає наївністю? Жити з цим усім легше. І красивіше. І людяніше.
Володимир Яремчук