В Україні постало покоління, дитинство чи юність якого поєдналися з війною: спочатку восьмирічною на Сході, а з 24 лютого 2022‑го – повномасштабною. Дехто з юнаків потрапив до війська одразу після закінчення школи, для них війна стала першою роботою і замінила університет. Є непоодинокі випадки, коли на фронт рвалися ті, кому ще не має і 18.
Попри відсутність статистики, скільки було і є у війську зовсім молодих людей, можна припустити, що після 24 лютого 2022‑го їх значно побільшало. «Відсоток геть молодих людей на війні невисокий, але він є. Це категорія людей, які не потрапляють під мобілізацію. Тож це добровольці або контрактники», – каже психолог Андрій Фоменко, який працює із ветеранами. Американські дослідниці Ірма Спетч і Рейчел Бретт провели серію глибинних інтерв’ю із наймолодшими військовими майже всіх війн останніх десятиліть. Найголовніші висновки: по‑перше, ніхто з юнаків не обирав війну; по‑друге, війна прийшла до них, а не вони шукали її, щоб воювати.
Українська соціологія майже нічого не знає про наймолодше покоління військових. Хто вони, чого прагнуть, про що мріють, яким бачать майбутнє? Хтось планує, що військо буде справою життя, хтось – правильним місцем у ці буремні часи. Дехто з них хоче повернутися з війни й піти в громадську роботу, аби змінювати країну. Хтось поки що має єдиний план – вижити.
Ось історія Єгора Шаповалова, онука художника Антолія Шаповалова, виставка картин якого нещодавно була презентована у художній галереї «Єлисаветград».
…Є ризик не згадати про Єгора ні серед живих, ні серед загиблих. Тяжке проникаючи сліпе уламкове поранення і пошкодження стовбура головного мозку. Єгор уже більше двох років у комі після поранення в Лисичанську в червні 2022 року. Різні лікарі – різні прогнози. Але шанс, що він має свідомість під товщею чорноти, є.
У Єгора, який зростав у Кропивницькому, амбіції щонайменше – на прем’єр‐міністра. З дитинства йому легко давалося навчання. Коли він захопився економікою, батьки допомагали йому скуповувати книжки. Єгор – кандидат у майстри спорту зі скелелазіння, підлітком загубився в Китаї і став «побутовим лібертаріанцем». Приймаючи атестат зрілості від мера Кропивницького, він відмовився потиснути йому руку, бо не вважав того гідною людиною.
У 19 років Єгор подзвонив татові в Канаду і сказав, що відтепер говорить українською й просить підтримати. Тато пропонував йому приїхати до нього, але син не захотів. Йому подобалася Україна. Зрештою, батько теж повернувся.
Він обрав економіку своєю справою. В університеті імені Тараса Шевченка всі дивувалися чималій бібліотеці хлопчака з невеликого Кропивницького. Він прагнув розвиватися стрімко, студентом працював аналітиком у ПУМБ і консалтинговій компанії Kreaton GCG. Став операційним директором об’єднання «Українські студенти за свободу». Єгор брав участь у всіх мітингах у столиці, його дівчина працювала в захисті Романа Ратушного в суді.
Коли почалася повномасштабна, хлопець вирушив у військкомат. Одразу ж. Так опинився в Сєвєродонецьку, потім – у Лисичанську. «Єгор багато чого не розумів у війську, його засмучували хаос, відсутність продуманої логістики, старші чоловіки, які могли пити й не мали інтересу до світу», – розповідає його батько Денис. Він звик до іншого оточення, а армія – це зріз суспільства.
«Він шукав і знаходив активних людей, з якими почав налагоджувати роботу підрозділу. У Єгора було багато енергії й рішень – він постійно щось вигадував», – згадує його побратим Сергій. Того дня він вирушив на підкріплення й досі спить. Батьки спробували все, хлопця дивився й відомий британський хірург Генрі Марш. Але поки їм не вдалося витягти сина із чорноти. Втім, доки він живий, доки шанси на свідомість є, Єгор залишатиметься тут. Його батько каже, що має надію на майбутнє. На майбутнє, у якому наука щось вигадає. І Єгор повернеться в це майбутнє зі своїми амбіціями й енергією.
Журнал «Форбс»