– Кажуть, ніби сьогоднішні гармати, що біля фортеці, вже не чавунні, а з бетону. Металісти вкрали чермет та й здали на брухт заодно з каналізаційними люками. А влада, аби приховати від народу правду, замінила їх «куклою». Треба якось взяти із собою болгарку і перевірити на місці. У тебе є болгарка? – запитав при зустрічі Олег.
– Є, але від розетки, – відповідаю.
– Тоді потрібен міношукач, о! – авторитетно каже співрозмовник.
– Теж не прокотить – сусід Серьога вже сканував їх – дзвенять. Але не виключено, що апарат реагує на арматуру.
Погомоніли тоді, випили пива та й розійшлися. А це здибалися в місті знову. Олег виймає з торби коробочку з-під халви, насипає на газетний папірець махорку і, послинивши, скручує чинарика. Каже, що хоче кинути палити, все зменшуючи й зменшуючи розмір самокрутки. Скільки ковід оце триває, стільки ж часу Олег бореться за здорове дихання. Пустивши дим, балашівець дістає з бездонних надр мішковини ще й великого терпуга і безапеляційно заявляє:
– Сходимо перевіримо ту байду про гармати.
Ну, так, то й так. Значить, треба.
Пішли пішака під гору. Діставшись, перепочили. Спека доймає. Не встигли хоча б раз черкнути терпугом, як з рову до нас видряпався Ігор Парменов.
– А ти чого тут? – питаємо. Трохи пом’явшись, повідомив, що хотів перехопити хресний хід, що ніби повинен пройти тут з якоюсь привезеною іконою. То чому, мовляв, на дурняк не смикнути кагорчику та не наїстися всмак, коли попи влаштують трапезу? Однак, чомусь сталося не так, як гадалося – попи цього разу не прийшли…
– Ладно, друже, не сумуй! Візьми ось інструмент. Дошкребеш до металу – з нас могорич. Хитрі попи не дурні у таку спеку й пилову бурю процесії влаштовувати. А от ми зовсім не такі. Ми справжні.
Ігор з ентузіазмом, мугикаючи пупурі з репертуарів раннього Висоцького та пізнього Шафутинського, заходився терпужити гармату. Я здивовано глипнув на Олега: який могорич? Той ледь помітно підморгнув.
У цей час з подолу несподівано виповзла колона. Попи? Начебто ні – усі, на чолі з місцевим керівництвом, – у захисних масках. Підходять. Ми, уяснивши, що це офіційний захід, теж слухняно натягнули на писки узаконену перепустку на будь-яке теперішнє збіговисько.
З якого приводу стовпотворіння? З рядів пояснили, що відзначають початок так званої ВОВ 1941-45 років. Точно, сьогодні ж 22 червня! Вісімдесят років! Свято! А в колоні помітні ще й парадні співці того звитяжного часу, готові гучно відгукнутися на кожен владний клич. Ну, котрі книжки пишуть не тільки нудні, а й слава Богу, такими мізерними тиражами, що «бестселери» враз стають бібліографічною рідкістю. Словом, знахідка для Олександра Борисовича Ільїна.
Ну, так, то й так. Значить, комусь те треба. Звісно, що після суспільного стресу не могло бути й мови про наші дальші польові дослідження. То ж відкладаємо їх на майбутнє. Питання історичної ідентичності гармат залишається відкритим.
– Але семінар за результатами сьогоднішнього дня проведемо обов’язково, – додає з притиском Ігор. Ми погоджуємось.
І тут Олег дістає з торби, – леле! хто б міг подумати!, – пляшку з біло-зеленою етикеткою! Мало того, півлітровка закоркована раритетним картонним вгнутим ковпачком з дбайливо засургученою по периметру шийкою! Колекційне пійло! «Московська»!
Герой епізоду, дістаючи з тієї ж торби знамениті картонні стаканчики, скромно розповів, що наводячи лад серед мотлоху на горищі, намацав у рукаві засмальцьованої куфайки щось тверде. Інстинкт спрацював! І хто щось тепер має проти біології, генетики і всього такого? Олег, моделюючи ситуацію, грішив на покійного батька, що це він сховав від матері заповітний скарб, а потім забув, де саме. Я ж, навпаки, обстоював, що то є своєрідний свідомий привіт з минулого. Як ото замурована в стіні капсула прийдешнім поколінням, яку хтось рано чи пізно та знайде.
А Ігор не переймався ефемерними логічними побудовами. Він факірським жестом видобув звідкись з кишенькових нетрів початий сирок «Дружба» та аварійну голку з ниткою. Ниткою порізав залишки кубика на три частини. Нерозлучні подруги, заколоті на камуфляжці, були найнеобхіднішими атрибутами у мандрівному побуті Ігоря. Ними він пришивав ґудзики, чистив зуби після м’яса, різав, як ось нині, сирки, масло, дріжджі, банани і навіть яблука. Виймав з ніг і рук загнані колючки та проколював фурункули тощо. Ще й наколов десницею на шуйці тату на щастя. Принаймні, він так казав і завжди підкреслював ці свої етично-естетичні, близькі до циганських, уподобання.
– Що не кажіть, братани, а якісні харчі були при совку. Ось, хоча б ця горілка. Не те, що зараз. Оце закусити б зараз радянським, найкращим у світі, пломбірчиком! Так би мовити словами класика, «заліть горячій жір котлєт», – мрійливо-умиротворено, навіть із слізкою у голосі, аж застогнав Ігор. Олег ні з того, ні з сього раптом скипів:
– Замовкни ти, вічно незадоволене! Можна подумати, ніби воно тоді пташиним молоком обжиралося… Потомственний люмпен в сьомому поколінні, котрий тоді цілу ніч в тюльки очі видирав, щоб завтра гостей здивувати чорною ікрою, завів обридлий мотив – плюється на всі боки дурнуватим морозивом, кавалками «докторської» по 2-20 та ліверкою по 70 копійок за кіло. Та ще й роблячи вигляд, ніби це він стріляє з фортечної гармати по сучасних баригах.
– Стоп-стоп-стоп! – гримнув я. – Дістали! Краще послухайте про ті ж гармати у благословенні часи розвинутого соціалізму при Леоніду Іллічу, коли вони були ще металевими.
Ідейні противники водночас пригасили безглуздий півнячий запал. Суперпупер-напій від наркома Мікояна вже скінчився. Я продовжував:
– Кажуть, ніби не так давно хтось натовк у дуло гармати сірникових головок, додав пороху, закотив ядро, що лежало поряд, і, запиживши заряд ганчір’ям та папером, як із звичного дитячого самопалу, смальнув по місту. Важка чавунна куля вцілила у будівлю Облсовпрофу, що якраз тоді зводилася. Стіни не встояли і завалилися разом з міжповерховими перекриттями. Чи то потужність набою виявилася зависокою, чи якість радянського розчину для цегляної кладки не відповідала державним стандартам, але трапилося те, що трапилось. Підняті на ноги детективи спочатку запідозрили терористичний акт, але скориставшись свідченнями очевидців, по гарячих слідах швидко виявили учасників «екшну». У ході розслідування розкрилися деталі. То школярі, б’ючи байдики в позакласні години («продльонок» ще не було), захотіли погратися у «войнушку». Ось і знайшли собі пригожу забаву.
Начитавшись про піонерів-героїв, акселерати вирішили випробувати власну мужність. Заодно втерти носа одноліткам із четвертої та десятої шкіл, котрі особливо доймали кпинами татусевих і матусиних діток. Слідчі допитувалися, чи усвідомлюють «терористи» відповідальність за свої дії? Добре, що обійшлося без людських жертв. А якби ядро в розпал робочого дня влучило, скажімо, в обком партії? П’ятнадцятирічні гевали з широко розкритими наївними очинятами відповіли, – як таке могло запасти в голови слідакам? По-перше, в обкомі працюють батьки багатьох з них, а, по-друге, поряд у небезпечній зоні знаходиться найрідніша їм середня школа №6. Хіба можна припустити, щоб там постраждали невинні люди? Ну, нехай би той «привіт» з фортеці прилетів до школи №10 або №4, то це ще б куди не йшло… Різні супутні явища, як наприклад, тимчасовий дефіцит сірників у Кіровограді, нікого вже й не хвилював. Подумаєш, до нестачі ситцевих простирадл, прального порошку, кімнатних шпалер та багатьох інших додалася ще одна. Епоху чудово ілюстрував тодішній анекдот. Йде вулицею чоловік, бачить чергу, питає: «Що дають? – За Роменом Ролланом стоїмо. – Це краще, ніж кремплен? – Не знаю, ніколи не пив…».
Зрештою, хлоп’ят виправдали, все списавши на будівельників.
– Ух, який ти крутий, братело! Сам придумав?
– Ні-ні, за що купив, за те й продав. У місті здавна гуляє цей сюжет. В Інтернеті на краєзнавчих сайтах теж ось мелькав. Він періодично з’являється, як і тема про зірки-фортеці та про доісторичну цивілізацію, таку собі Атлантиду під нами. До речі, археологи ні раніше, ні зараз нічого цікавого на території нашої хваленої твердині так і не викопали. Пекторалі поки що відпочивають, а до тіар Сайтоферна тут ще не додумались.
Леонід Багацький, зі збірки «Веселе краєзнавство»