Нє, що не кажіть, а земляк Карпенко-Карий мав рацію, ще в школі втокмачуючи про роздвоєння особистості якогось Мартина Борулі та що опит – вєлікоє дєло. А якщо досвід ще й краєзнавчий та генеалогічний, то йому й ціни нема! Ось послухайте.
Никаємо з приятелем містом. Нікого не чіпаєм. Навіть голубів на головному майдані не ганяємо. Побренькали на вуличному піаніно, пройшли кілька разів разом з малечею через освіжаючу рамку. У фонтани не лазили – води немає. Уже майже додому налагодились. Аж біжить назустріч Ігорьок Парменов, і – прямо до нас. Оце тобі! Тижня не минуло після провалу нашої спільної операції із заміру висоти залізничного мосту. Тоді він клявся-божився, що рве всі стосунки з такими аферистами як ми. Мовляв, кинули його напризволяще без шматка хліба насущного і останньої цибулини. Такий настрій, коли він злий на увесь світ, опановує чувака досить часто. А не в собі буває, ми знаємо чому...
– Куди, розбійнички з великої дороги, йдемо? Бачу, ладні знову по світу пустити з торбою людину голубої крові?
– Слухай, ти, голуба кров! Якщо не повернеш вкрадену білизняну вірьовку і молоток, – із задниці ноги висмикаю. – З тієї ж причини, що й Ігор, Олег теж не світився добротою.
Ігорьок робить вигляд, ніби не розчув погрози, але, вчасно включивши мізки, оберти збавляє і, заклопотано глянувши на майданний годинник, кидає:
– Ну, о'кей, ви тут і далі шукайте палець Кірова, а я побіг. Ніколи з вами теревенити.
– Ти куди? – але він, не обертаючись, тільки зверхньо відмахнувся.
Оце інтрига! Зазвичай Ігорьок залюбки падає на хвіст першому стрічному, а тут такий поворот. Та й своєю голубою кров'ю задовбав. Уже не вперше мусолить соплями балалайку, буцімто його діда чи прадіда Венедикта Парменова пожалувано іменною фотографією від царственої особи за навчання в Єлисаветградському кавалерійському училищі. А потім дід став почесним чекістом. Ну, служив, то й служив. Але ж смішно, коли «шурік» з придихом вимовляє: «єя височєство вєлікая княжна Ольга, дочь єго вєлічєства государя нашєго, імпєратора Ніколая втораго і прочая, і прочая, і прочая, поощріть соізволіла» впереміш з полум'яними зворотами про «чисті руки, холодну голову і гаряче серце». Ще й про «сєрєбрянний вєк нашєй культури» вверне, приправивши вінегрет високого стилю матюччям.
Але ж, цікаво, куди це він? Адже без мети цей чортяка з хортячим нюхом просто так не ходить. Не змовляючись, пішли назирці. Мов справжні детективи, перейшли на інший бік вулиці, щоб не помітив. Якщо забачить – бігом зникне. Знає гад, що бігаємо ми значно гірше, ніж він. Ой, леле! помітив, і біля колишнього кінотеатру «Мир» завертає в наш бік! Але він впурхнув у двері обласної бібліотеки, на яких красувалося: «Симпозіум. «Генетичні корені міста над сивим Інгулом».
У відділі краєзнавства яблуку ніде впасти. Істеблішмент сидить на стільцях перед накритим зеленою скатертиною столом. Інші стоять. За столом – почесні гості. І що ми бачимо! Серед них – чудо в пір'ї – Ігор!
Ми нагодилися вчасно. Модератор зібрання тільки-но надав слово історику з педуніверситету. Потім працівнику обласного краєзнавчого музею. Ті довгенько бекали-мекали про генералів Остен-Сакена, Емануеля, Самсонова. «Чому не згадали генерала Гродекова?» – почулося із зали. «І Гродеков», – додав доповідач. Аудиторія оживилася, коли промовці дочалапали до сьогодення. Ряди шанувальників старовини, зазначили доповідачі, ширяться, і це відрадне явище, бо відновлюється історична пам'ять.
Я навіть дещо занотував на цигарковій коробці з головної промови на симпозіумі. Тільки на Московії, виявляється, прикладами є Алєксєй II Брумєль; Ніколай ІІІ Алєксєєвіч Романов-Дальскій. Житель Тюмені Валєрій Міхайловіч Романов-Пантєлєєв-Кшєсінскій називає себе нащадком Ніколая II від зв'язку того з балериною Кшесинською. Ще існує Павєл II Шєбардін – потомок ніби Павла I від морганатичного шлюбу. Усі вони мнять себе імператорами
В Україні теж є свій король Орест та його послідовники. В його гербовнику Леонід Кучма числиться як великий князь. В часи Даниловича тільки у Кіровограді, навздогін шефу, посвячено в княгині держслужбовицю Світлану Н. і відому тоді бізнесвумен Ганну А. Є тепер в Кропивницькому кілька графів (Леонід О., Анатолій А., Ігор Ш.), кілька баронів (між ними й циганські), кілька кавалєрственних дам. Промовець додав тільки, що згаданий Ігор Ш. – не політик, а творець кімнатних авіамоделей. Я його знаю як досить компанійську і покладисту людину.
Доповідь закінчилася, почалися дебати. Найперше, якийсь присутній тут піп (кажуть, аж із Олександрії) сказав, що все правильно, крім короля Ореста, в миру Кареліна-Романишина, котрий є неканонічним, оскільки всяка влада від Бога, а він, Карелін, займається бізнесом – шиє якісь незрозумілі прапори, чого Всевишній не вітає. Опоненти заперечили, нагадавши про свічечки, іконки, платні церковні треби. Як у цьому разі реагує Той, що на небі? Служитель на деякий час замовк.
Дали слово генеалогам, геральдистам, шталмейстерам та іншим «міністрам двора». Кілька слів про свого діда Парменова мовив з трибуни й Ігорьок. І навіщо було йому, законному «королю двора» опускатися до рангу простого «міністра»?
Підтоптана дама екзальтовано повідала, що є мешканкою Єлисаветграда в сьомому поколінні, хоча всі її знали, як комсомолку в дванадцятому. Якийсь краєзнавець виставив світлини старого Єлисавета. Дівчатка в грайливих спідничках протискалися між рядами, проводячи якесь опитування.
Потім відбувся фуршет. Спілкування «без галстуків» всі зустріли на «ура!». Випивон, закусон, смаколики, кава. Одна активістка заради празника спекла на пів стола кулєбяку, яку вмить розметали страстотерпці. Ми опинилися поряд з Ігорем, котрий, кусаючи харч з обох рук, не здивувався нашій появі і тільки розімліло промуркотів:
– М-м-м… Обожнюю закушувати шампанське оселедчиком…
Олег, розглядаючи етикетку на пляшці, ствердно додав:
– Та, да! Хоча шампанському, ясний пень, далеко до Сорочихиного самогону, але пити теж можна…
Сусід навпроти додав:
– І нє только можно, но і нужно!
Ніхто не заперечив. Панувало повне взаєморозуміння.
– Про що було опитування, – поцікавилися ми у посвяченого в таїнство крутелика.
– Ет, дурниця. Запитували, як присутні хотіли б назвати місто.
– То ніби уже ж вирішили…
– Не бери дурного в голову. Раз збирають дані, – значить треба. – Ігор через силу, не жуючи, ковтнув останню оливку зі шпичечки. Прихопивши кілька цукерок, сумним поглядом обвів спустошений стіл.
Нарешті звеселіла компанія залишила гостинну скарбницю людської мудрості. Першими йшли уже знайомий в стєльку піп з якимсь типом. Обоє на тірольський лад виводили «Мурку». Котрийсь узяв фальшиву ноту і вони почубилися. Після того, як в руках типа опинився клапоть чужої бороди, знову почали пускати нових півнів: «Москва, по ком звонят твоі колокола, Москва, почьом твоі златиє купола? Бом, бом, бом!». Кричали зустрічним: «Создавайтє вєтєр!». Потім відвалили кудись убік.
Ми вийшли ситі, п'яні, з носами в тютюні. Словом, щасливі. Про щось гомоніли. Олег хотів було закадрити дворянку в сьомому поколінні, однак вона злякано зиркнула на кавалера і стрімко задріботіла, прискорюючи ходу. Дівчатка, котрі проводили громадське опитування, продефілювали, щільно оточені юними «онєгіними», крізь коло яких пристаркам не пробитися. Обстановку розрядив Ігор, що, мовби фокусник, просто з повітря видобув пласку чвертку коньяку, вдало поцуплену на збіговиську. Останнє, що я почув, були слова Олега: «…а молоток і вірьовку, кров з носа, все-таки завтра принеси…».
Леонід Багацький, зі збірки «Веселе краєзнавство»