26 квітня 2023-го року відбулося засідання виконкому Смолінської селишної ради, на якому одноголосно надано дозвіл на встановлення у Хмельовому меморіальної дошки Юхиму Івановичу Коваленку. Кілька попередніх років ініціаторам відмовляли у цьому. Юхим Коваленко – це отаман Залізняк, людина з трагічною долею, про якого у наші дні створено вже художній твір.
У його загони у 19-му році пішло багато селян з довколишніх сіл. Найсміливіші, найнепримиренніші до радвлади. Ті, хто вцілів, ясна річ, не мирилися і з колективізацією та хлібоздачею.
Узимку 30-го року Зінов’євський окрвідділ ДПУ арештував цілу групу селян Хмелівського району. Із села Вінтель-Миколаївка Іллю Дмитровича Березу, Марка Федоровича Іванченка, Тодося Івановича Іванченка; Гордія Васильовича, Касяна Васильовича, Якова Васильовича Кучеренків та Дмитра Яковича Підопригору із села Паліївки, Сергія Трохимовича Сокуренка із села Димине, приживав у селі Ганнівка (приєднане до Андріївки), Григорія Хрисановича Харченка, що мешкав на хуторі Сергіївка Копанківської сільради. У березні 31-го у лапи ДПУ потрапив і Микола Федорович Шевченко із села Миролюбівка. Усіх їх звинуватили у тому, що у 1919 році брали участь у повстанському загоні Залізняка і Чорного Ворона, Підопригора нібито був і у Гризла, згодом разом з іншими односельчанами організовували загін, який чинив опір продагентам та червоноармійцям, що проводили політику продрозкладки: у 1920 році було вбито чотирьох радянських працівників, голову Коробчинської сільради Громова, двох червоноармійців с.Витязівка, одного продагента, представника військкомату Балана. Микола Шевченко в роки громадянської війни активно постачав продуктами і зброєю повстанський загін Залізняка, у 1921-ому керував селянським повстанням проти радвлади у Миролюбівці,
Сергій Сокуренко теж постачав продуктами повстанський загін Залізняка, перетримував повстанців у своїй хаті. Григорій Харченко не лише був активним учасником повстанського загону Залізняка, його рідного брата за повстанство розстріляли в ЧК.
Дещо пізніше, узимку 32-го року Одеський облвідділ ДПУ арештував Дмитра Захаровича Колісниченка із села Мар’янівка, члена колгоспу ім. Петровського. У 1920 році він працював у волосній міліції с.Глодоси Новоукраїнського району, тоді ж кинув роботу в міліції і пішов у загін Залізняка. Після ліквідації повстанського загону переховувався до весни 1921 року. ДПУ підозрювало його у контрреволюційній діяльності, зв’язках з агентом УНР. Річ у тім, що влітку 1929 року начальник розвідки УНР у Польщі Василь Недайкаша посилав у Глодоси свого агента, для зв’язку, уродженця цього ж села Тимофія Коропа, а в разі удачі і створення в Україні підпілля. Саме в листопаді 1932 року зв’язки Глодос із Недайкашею ДПУ ліквідувало.
А в період колективізації ці чоловіки продовжували гуртуватись – агітували проти кооперації, хлібозаготівлі, мали вплив на середняків. Дмитро Підопригора у селі Якимівці, де тоді мешкав, в роки колективізації закликав селян не вступати в сози, посилаючись на газетні публікації про 25 тисяч робітників, які мають прийти в село, а селян відправлять на заводи працювати «за рубль у день». Сергій Сокуренко відмовився виконати план до двору по хлібозаготівлі – 700 пудів пшениці, поламав власну молотарку, щоб нею не міг користуватись колгосп. А Григорій Харченко повсякчас закликав земляків, роз’яснював їм: «Не здавайте хліб, бо будете самі голодувати; здайте краще другорядними культурами, а пшеницю й жито продайте на базарі», «Хай комуністи самі сіють і розпоряджаються своїм хлібом, а не чужою працею», «Не здавайте грошей на позику оборони країни, бо цим ви тільки наближаєте війну, адже на ваші гроші купується зброя – краще пропийте їх», «Радвлада поміщицькі садиби зруйнувала, а тепер сама взялася за ум: все чинить так, як поміщики і вважає це правильним». Микола Шевченко у 1930-ому був застрільником розбирання коней з колгоспу, як констатували в ДПУ, має тісний зв’язок з куркулями і своїми діями перешкоджає успішному виконанню п’ятирічного плану.
І хоч їм було висунуто однакові звинувачення, Ілля Береза отримав сім років таборів, Іванченки – Марко та Тодось – по п’ять років, Яків Кучеренко – вісім, Дмитро Підопригора, Григорій Харченко – три роки заслання у Північний край, Сергій Сокуренко отримав десять років концтаборів, а Гордій та Касян Кучеренки засуджені до розстрілу. Дати виконання вироку у справі немає. Але й ті, хто був засуджений до років у таборах, навряд чи повернулись в Україну.
Світлана Орел, із книги «Всупереч і опір»