(Закінчення. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/zdobudesh-ukrajinsku-derzhavu-abo-zaginesh-u-borotbi-za-neji.html; http://chas-time.com.ua/liudyna/zdobudesh-ukrajinsku-derzhavu-abo-zaginesh-u-borotbi-za-neji-2.html)
Починаючи з осені 1943 року, порядок в районі забезпечували переважно вояки „Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. Роти, взводи і навіть цілі полки РОА розташовувалися: в Голованівську, в Красногірці, на ст. Ємилівка – росіяни, у Вербовому – осетини, Свірневому – козаки карачаївці, в Молдовці і Роздолі – черкеси...
Ось що, між іншим, згадував у своєму оповіданні „Черкеси, в УПА!” Володимир Караташ: „Восени 1943 року один із таких відділів – полк черкесів – прибув у наш район. Фронт був ще далеко. Черкеси обмундировані у німецьку темно-зелену уніформу і озброєні німецькими кулеметами та крісами-ґеверами системи „маузер”. Мали вони також одну гарматну батарею та багато коней. У деяких офіцерів при боці теліпалися в дерев’яних кобурах маузери часів громадянської війни. Полк розквартирувався у двох селах: Молдовці і Роздолі. Його штаб зайняв приміщення Молдовської школи. Черкеси зупинилися у нас тижнів на два, на відпочинок після боїв на фронті. Мій батько, Михайло Кораташ, допомагав влаштовувати цих енергійних горців на квартири по селянських хатах, адже він був старостою села Роздолу. Всю роботу узгоджували з командуванням полку. Якось, повернувшись увечері додому, тато розповів про черкесів та їх командирів. Сказав, що їхнє становище незавидне. Німці війну уже програють, а влада комуністів їх не пощадить за те, що перейшли до Гітлера і воювали проти Сталіна. Добре було б переагітувати черкесів на наш, повстанський бік, бо ми ж утворюємо фронт поневолених народів, що хочуть мати свої незалежні держави. Треба зайнятися цим питанням, не гаючи часу. „Поговори, каже, з хлопцями...”
Тричі зустрічалися керівники ОУН з черкесами і їх таки вдалося прихилити на наш бік: „через кілька днів полк наших, тепер уже союзників, знявся з постою в селах Молдовка і Розділ і покотився на Захід, на Волинь, щоб улитися в Українську Повстанську Армію, – завершує свій спомин Володимир Михайлович. – І більше я про тих черкесів нічого не чув. Знаю тільки, що в лавах УПА воювали 8 куренів – представників кавказьких і середньоазійських народів”.
Саме за участі власовців була знищена красногірська організація разом з сім’єю старости села. Зокрема Пилип Кирилюк писав (книга „Красногірка”, 2006 р.): „Їх було приблизно 300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але старшими над ними були німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином у два ряди, перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так само були викопані три дзоти, один – через дорогу на майданчику – західна сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї.” Автор стверджує, що розстріл сім’ї старости села Красногірка Захара Волощука за участь у підпільному русі (листопад 1943-го) здійснили люди в німецькій уніформі, що говорили російською мовою. Безсумнівно, саме вони розстріляли і спалили сімох юних патріотів на чолі з Марією Малою.
Щодо учасників осередку ОУН Лебединської агрошколи, яку також було розбито зусиллями карателів РОА, звернемося до документів Кіровоградського обласного архіву.
Порицький Святослав Олексійович, 1925 р.н., с. Полонисте, українець, освіта неповна середня, рядовий 313-го гвардійського стрілецького полку. Заарештований 5.07.1944 відділом контррозвідки «Смерш» 110-ї гвардійської стрілецької дивізії (“із духовенської родини, у Червоній армії з березня 1944 року; належність до ОУН: з березня 1942 по березень 1943-го навчався у Межиріцькій агрошколі, потім був на практиці у Левківці, школа перебралась у Лебединку й проіснувала до кінця 1943 року, коли там трапилось убивство трьох осіб, школу закрили, керівник оунівського підпілля разом з іншими націоналістичними викладачами зник із села; серед військовиків вів антирадянську агітацію: пропагував зміст програми ОУН, висловлював поразницькі настрої стосовно СРСР”). Засуджений 19.09.1944 військовим трибуналом 110ї ГСД до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років. Реабілітований 4.07.1968 трибуналом Московського військового округу. (П – 8163)
Масний Олександр Іванович, 1923 р.н., с. Троянка, українець, освіта незакінчена вища, проживав у м. Чернівці, студент медінституту. Заарештований 26.02.1948 УМДБ Чернівецької області (“у липні 1942 року як вояк Червоної армії виходив з німецького оточення в районі м. Калач Сталінградської області, був тяжко поранений, потрапив у полон; повернувся в рідне село, працював їздовим в агрошколі с. Лебединка, яку невдовзі німці ліквідували, бо там засіли українські націоналісти; сім разів тікав з німецьких ешелонів, коли забирали на роботи в Німеччину; з березня 1944-го по грудень 1945-го знову служив у Червоній армії, брав участь у завершенні війни з німцями та японцями, був тричі поранений, нагороджений орденом “Червона зірка” та медалями; звинувачувався як член ОУН та УПА за розповсюдження націоналістичної літератури, агітацію за вступ до загонів УПА”). Засуджений 16.07.1948 трибуналом Одеського військового округу до 15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Реабілітований 29.07.1994 Кіровоградською облпрокуратурою. (П – 14268)”
Б. Д. Чорномаз, книга „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках” (Умань, 2002): „Хоменко директор аграрного учбового закладу у с. Лебединка Голованівського р-ну Одеської області. З перших же днів відкриття закладу організував у ньому націоналістичну групу, до складу котрої входили викладачі і старші за віком учні. Потім поїхав у Львів і навів зв’язки з центральним Проводом ОУН. За дорученням центрального Проводу зв’язався з окружним Проводом на Уманщині. Серед учнів і викладачів добирав добровольців в УПА. У 1943 році зимою за доносом червоного партизана Пилипенка на аграрну школу німці зробили напад. Після обстрілу і руйнувань школа перестала функціонувати”...
Із споминів А. Галушко також відомо, що Хоменко Федір Пилипович був молодою людиною, родом з Ульяновського району (Лозовате або Мечиславка). Під час роботи в Межиріцькій агрошколі жив у сусідньому з навчальним корпусом будинку з дружиною та донькою років п’яти. А після руйнувань Лебединської школи, як згадує В. Караташ, Хоменко таємно прибув до Роздолу, де йому було організовано найкращого коня із санями. Ними він негайно виїхав на Західну Україну. Про його подальшу долю, як і про долю дружини та доньки нічого невідомо.
За даними згадуваної книги Б. Чорномаза, який посилається на спомини члена ОУН Марії Сергіївни Тютюнник з Текучої, Пилипенко пізніше був заарештований Уманською СБ ОУН і знищений.
Необхідно сказати також кілька слів про сестер Тютюнник Марію і Надію 1924 і 1922 р. народження. Обидві пройшли вишкіл у Лебединській агрошколі і відбули важкі поневіряння в сталінських таборах. Надія після руйнування школи була бійцем загону УПА „Граніт”.
Лебединська агрошкола перестала існувати, але в районі Гайворона, Ульяновки, Голованівська та Умані вже діяло дві сотні УПА під командуванням „Сталевого” і „Чорноти” (“Сталевий” (також Орел) ймовірно псевдо Шеремети Андрія. Був одним з перших організаторів УПА. 1944 – командир сотні УПА-Південь. Командував боївками на Уманщині. Загинув весною 1945. У 1946 посмертно нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги 1-го классу. Хто приховується під псевдо “Чорнота” невідомо). Загони були переважно пропагандистськими, до їх складу входили і наші земляки: Н. Вареник, І. Закушняк, А. Вареник, П. Коваль, М. Закушняк, О. Чорнобай, А. Коваль, В. Караташ, К. Короп, О. Масний, В. Нечай.
Для повної картини надаємо короткі довідки про відомих нам героїв-патріотів. Не всім висунутим слідчими звинуваченням, звичайно, можна вірити. Енкаведисти на цих справах прагнули заробити собі вищі чини та звання і, звичайно, чіпляли на підозрюваних все, що тільки в голову збреде.
Отже, Вареник Анатолій Тодосійович, 1925 р. н., с. Клинове, українець, освіта 8 класів, член ВЛКСМ з 1946 року, проживав у м. Новосибірську (Росія), командир самохідної установки військової частини 74311, старшина. Заарештований 30.01.1950 оперуповноваженими особливого відділу МДБ ст. Пенза (“восени 1942 року вступив учитись у Межиріцьку агрошколу, піддався обробці в націоналістичному дусі студентам Остапу Чорнобаю і Петрові Шквирі, у грудні вступив до Організації українських націоналістів, брав участь у зборах при обговоренні заходів ОУН, поширював листівки й літературу контрреволюційного змісту, вербував нових членів, зокрема Вісаріона Луценка; у 1943-44 став членом Української повстанської армії, надавав сховок воякам УПА в своїй хаті, після втечі німців зустрічався з одним з керівників загону УПА “Байдою”, щоб порадитись про дії після приходу Червоної армії; з березня 1944-го – вояк Червоної армії 338 стрілецької дивізії на 3-ому Білоруському фронті, поранений під Кенігсбергом, Східна Прусія (нині м.Калінінград, Росія); 25.01.1950 довідався про можливий арешт, дезертирував з Червоної армії, по дорозі на Україну затриманий на ст. Пенза в поїзді”). Засуджений 10.04.1950 трибуналом Західно-Сибірського військового округу до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки і конфіскацією майна, ордена Слави 3-го ступеня, медалей “За відвагу” та “За перемогу над Німеччиною”. Московським міськсудом 5.03.1955 з-під варти звільнений як особа, що скоїла злочин у неповнолітньому віці. Реабілітований 25.12.1992.
Про сестру Анатолія Ніну, 1924 р.н., також колишню ученицю Межиріцької агрошколи (на момент арешту агротехніка колгоспу) необхідно сказати кілька не протокольних слів. Красуня, прекрасно танцювала, володіла переконливим і гарним словом, справжня патріотка. Заарештована 21.08.1944 Грушківським РВ НКДБ. Зі справи відомо таке; “у лютому 1943 року завербована в ОУН, виконувала обов’язки зв’язкової, утримувала явочну квартиру, поширювала націоналістичну літературу, після вигнання німців за пропозицією Івана Закушняка попередила заступника командира загону УПА “Байду” тікати з села через загрозу арешту”. Засуджена 21.11.1944 трибуналом військ НКВС Одеської області до 15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років і конфіскацією майна. Верховним судом СРСР 15.05.1954 міру покарання зменшено до 9 років ув’язнення у виправно-трудових таборах; з-під варти звільнена 12.06.1954. Реабілітована 4.02.1992.
Духовий Афанасій Григорович – перед війною працював завучем Клинівської школи. Під час окупації завідував навчальною частиною спочатку у Межиріцькій, а потім у Лебединській агрошколах, брав активну участь в ОУН. Після звільнення району від німецьких загарбників ходили чутки, що був заарештований КДБ. На жаль, більше інформації про нього немає. Коли працював у Клинівській школі, дружив з Михайлом Закушняком, який згодом теж став членом ОУН.
Закушняк Іван Дем’янович, 1913 р.н., с. Клинове, українець, освіта неповна середня, тракторист колгоспу. Заарештований 29.08.1944 Грушківським РВ НКДБ (“у січні 1944 року став членом Організації українських націоналістів, був інформатором служби безпеки, дезінформував радянський партизанський загін, членом якого він був, про свої зв’язки з націоналістами; після вигнання німців мав завдання (від партизанів) затримати заступника командира загону УПА “Байду”, та насправді сприяв його втечі”). Засуджений 21.11.1944 трибуналом військ НКВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років і конфіскацією майна. Реабілітований 4.02.1992.
Закушняк Михайло Дем’янович, 1901 р.н., с. Клинове, освіта неповна вища, проживав у с. Івангород Христинівського району Київської (нині Черкаської) області, вчитель неповної середньої школи. Заарештований 18.09.1947 УНКДБ Одеської області (“у 1942 році вступив у Організацію українських націоналістів на пропозицію члена ОУН Духового, виконував обов’язки референта районного проводу, розповсюджував націоналістичну літературу, вів антирадянську агітацію; у січні 1944 року разом із братом Іваном переховував крайового провідника “Байду”, якому за допомогою Вареник дав можливість втекти від радянських репресивних органів”). Засуджений 19.01.1948 трибуналом військ МВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років і конфіскацією майна. Реабілітований 2.08.1991.
Луценко Віссаріон Ларіонович, 1925 р.н., с. Клинове, українець, член колгоспу ім. 25 тисяч. Заарештований 3.11.1947 УНКДБ Одеської області (“член Організації українських націоналістів з лютого 1943 року, вивчив 10 заповідей націоналіста, присягав на вірність ОУН, мав псевдо “Вихор”, отримував націоналістичну літературу від членів ОУН Петра Шквирі та Олександра Мандрійчука, розповсюджував її сам”, з березня 1944 по листопад 1945 року служив у Червоній армії, нагороджений медаллю “За перемогу над Німеччиною”). Засуджений 19.01.1948 трибуналом військ МВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Реабілітований 2.08.1991.
Нечай. За даними книги Б. Чорномаза. Нечаєв Владислав Станіславович, псевдо „Тополя”, 1926 р.н., член ОУН з 1942 року (після проголошення Україною незалежності повернув собі справжнє ім’я – Нечай). Вчився в Межирічці і Лебединці, там пройшов підготовку до вступу в ОУН. Готував директор школи Хоменко. Після цього він передав Нечаєва в підпорядкування Чорноті. У 1943 році Нечаєв отримав повноваження районного провідника ОУН Підвисоцького району. Заарештований 1948 р. засуджений на 10 років таборів.
Лисенко Іван Іванович – за одними даними уродженець Дніпропетровської області, за іншими с. Адамівка Чигиринського р-ну, Черкаської. Провідник Грушківського, Голованівського і Підвисоцького р-нів (нині Ульяновського, Голованівського та Новоархангельського районів Кіровоградської області) і Джулинського р-ну Вінницької області. Псевдо „Байда”. У 1945 році дивом уникнувши арешту, виїхав до Азербайджану, але у 1948-му арештований емдебістами в м. Баку, після засудження опинився в таборі. Помер у 1996 році.
Мостовик Пантелеймон Васильович, 1920 р. н., с. Клинове, освіта вища, крім звинувачень у націоналізмі йому інкримінувалися написані ним вірш „Було колись в Україні” (цей вірш, приписується також Григорію Поліщуку з с. Оксаниного Уманського району – Б. Д. Чорномаз „Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941-1945 роках”, – але насправді автором його є Мостовик, хоча не виключено, що Поліщук міг щось додати до нього), а також прозові твори „Очна ставка”, „У неділю рано”. Під час війни працював учителем у с. Гереженівка, Уманського району, там же вступив до ОУН. В постанові слідчого Уманського ГО НКГБ про арешт вказується, що Мостовик є власником конспіративно-явочної квартири і хранителем оперативної техніки окружного проводу ОУН. Заарештований у 1944 році. Засуджений до розстрілу і 5 років виселки... Більше про нього можна прочитати у споминах його сестри Валентини Грищенко „Як ми стали ворогами народу” („Клинове”, Кіровоград, 2004), 1919 р. н., освіта 8 класів, також члена ОУН. Заарештована в 1944 р., засуджена до 15 років таборів і 5 виселки.
Серед учасників націоналістичного руху на Голованівщині також згадуються роздільчанин Короп Василь Амосович, 1924 р. н. (після звільнення призваний до лав Радянської Армії і загинув на фронті). У кількох справах, як ми бачили вище, згадується Петро Шквира, але хто він і звідки невідомо. У справі Майстрова Василя Юхимовича, який працював під час війни на Перегонівському цукрозаводі, згадуються націоналісти з Перегонівського цукрозаводу Гуменюк, Смілянець та Яровий. Письменник і дослідник історії Приятрання М. Ковальчук в одній із публікацій в газеті „Там, де Ятрань” стверджував, що націоналістичному осередку села Перегонівки надавав допомогу староста Микола Борей. У книзі Б. Чорномаза згадується ще шеренговий стрілець загону „Граніт” Хмара, 1923 р. народження, Голованівський район. Можливо, тут йдеться про Петра Коваля з Роздолу, 21-го року народження, який теж мав псевдо Хмара, або ж Чорнобай – і він, за даними слідчих органів, мав псевдо Хмара. У справі Карпа Коропа згадується також член ОУН на псевдо Грицай.
... У зв’язку з бойовими успіхами Червоної армії і початком звільнення України радянськими військами, перед оунівцями та упівцями Головним проводом було поставлене завдання: на період проходження фронту і встановлення радянської влади знаходитись у підпіллі, створювати спеціальні схованки (землянки), запасатись продуктами харчування, будь-якими шляхами збирати зброю, обмундирування і не припиняти зв’язок з ОУН. При мобілізації йти до Червоної армії, проводити серед бійців націоналістичну роботу й здійснювати перехід на бік УПА разом зі зброєю.
В березні 1944 року на територію Голованівського району ступили радянські війська. Приблизно через місяць ряд членів ОУН-УПА мобілізували до Червоної армії і відправили на фронт. Виконали завдання і повернулись додому лише двоє – А. Коваль і В. Караташ. Проте за доносом однієї жінки, яка сприйняла його за бандита, Коваля було вбито. Лише він знав адреси конспіративних квартир, тому Караташеві не було змоги налагодити необхідні зв’язки. Дехто був заарештований, дехто загинув на фронті, інші вирішили добивати німецьких загарбників у діючій армії. Районна структура організації, по суті, була знищена. Зв’язок з ОУН-УПА було утрачено. Незабаром був заарештований офіцерами польового військкомату і В. Караташ. Не підозрюючи про його причетність до ОУН-УПА, знову відправлений до війська. Через кілька місяців, вже як націоналіста, його заарештовує контррозвідка «СМЕРШ», засуджений на 8 років неволі. За 2 місяці до звільнення був знову заарештований як активний член табірної антирадянської повстанської групи українських націоналістів...
Не уникли каторг і ті, хто бив фашистів на фронтах. Навіть не були взяті до уваги їхні подвиги і високі нагороди. Стояло завдання з корінням вирвати в українських патріотів любов до рідної землі, до предківських могил, до материнської мови.
Вони боролися за кращу долю України, за те, щоб діти українців не гнули спини на окупантів, не гинули в чужих арміях в афганістанах та чехословакіях. Проте їм немає жодного пам’ятника в районі, їхні імена не носять ні школи, ні вулиці. Про їхню жертовність, їхній величний подвиг постати одразу проти обох імперій – комуно-московського та фашистсько-німецького донині майже нічого невідомо, а саме вони закладали підвалини нинішньої незалежної України.
Сергій Піддубний