– Эх... испортил песню... дур-рак! – сказав Верховний головнокомандуючий, згадавши слова босяка Сатіна зі шкільної програми з літератури. Він теж виріс у підворітті і теж не зіпсований сентиментами, тож слів не добирає. Сумно. Так готувався до військового параду – і на тобі! Якийсь вірус, отакісінький, ледь через мікроскоп побачиш, і то електронний, зупинив головне свято Росії. Не просто головне, а знакове! Бо російська людина – вона по природі розбійник, їй обов’язково потрібні образ ворога і переможні марші. Без цього впадає у депресію. У неї з’являється алергія на владу і в наслідку – бунт, «бессмысленный и безпощадный», як писав класик. Тому й стараємося, щоб росіянин постійно бачив ворога впритул. Кіно, телебачення, свята… Одних тільки Днів воїнської слави Росії п’ятнадцять! А День створення Збройних сил, День захисника Вітчизни, дні чотирьох флотів, повітряних сил, танкіста, військ національної гвардії і окремо російської гвардії… Ще більше шести десятків набереться.
Зателефонував Шойгу:
– Серьога, ти, мабуть, труби відбій. Параду не буде.
– Як не буде?! 15 000 людей, 375 одиниць бойової техніки. Новітні зразки комплексів ППО і зенітних ракетних систем, автомобілі дистанційного мінування, берегові ракетні комплекси, БМП, танки… Світ має здригнутися.
– Відміняй, кажу, до такої матері. Коронавірус.
– Та ж подумають, що ми злякалися.
– Ми – ні. Ми – на прохання. Я вже дав команду, щоб підготували лист ветеранів. Відбій.
– Тяв! – дзявкнула біля ніг Верховного маленька вівчарочка Паша – подарунок сербського колеги, що мало означати: «Шкода».
– Гав! – відповів їй алабай Вєрний, тобто: «Нас все одно бояться».
А всюдисуЧий прессекретар Дмитро Пєсков зробив заяву: «Ни у кого не должно быть сомнений, что парад Победы и празднование Дня победы будет обязательно».Захід полегшено зітхнув. Питання стосовно участі у московському параді «Відмовитися не можна їхати» вирішилося саме собою комою після слова «Відмовитися». Гуд бай, Владімір! Оревур! Бонжур! Чао! Ауфідерзейн!
9 травня – лише одне із п’яти свят у ряду Днів військової слави Росії. Офіційно він іменується так: «День військової слави Росії – День Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Решта – захист Москви, Парад 7 листопада 1941 року на Красній площі, Сталінградська і Курська битви. Такі дні відзначати потрібно. Але навряд чи виправдано, навіть у межах окремої країни – колишньої республіки СРСР, виокремлювати власну «славу». Звучить воно якось дивно: переміг радянський народ, а слава – Росії. Не називаємо ж ми, скажімо, 6 листопада (день звільнення радянськими військами Києва) Днем воїнської слави України.
Здавалося б, дрібниця. Тільки від таких «дрібниць» акценти пересуваються далі – до «Ми виграли б війну і без України», «Найбільших втрат зазнала РРФСР» (хоча це відверта неправда – через Україну й Білорусію війна пройшла туди й назад), «Допомога Заходу була незначною», «Росія – країна переможців» і тому подібне. Тож Дні воєнної слави – це звичайні пропагандистські набої, котрими, разом з іншими, постійно стріляють у свідомість росіянина, вивищують його у власних очах і протиставляють усьому демократичному світу. Встояти перед ними важко. Бо як казав один «талантливый человек», «чем невероятнее ложь, тем скорее в нее поверят».
Втім, творити міфи, очевидно, в природі російської еліти. Одним із найпоширеніших її героїчний фейків є знамените Льодове побоїще. Про нього нам розповідали в школах та інститутах, Езенштейн зняв фільм із Миколою Черкасовим у головній ролі – мовляв «кто с мечом к нам» і так далі, засновано державний орден Олександра Невського, а Російська православна церква прилучила новгородського князя до сонму святих. Але в історії з ним кінці з кінцями не сходяться. То число учасників битви кожен рахує по-своєму – від десятків тисяч до кількох сотень, а убитих і полонених – від п’ятиста і п’ятдесяти до двадцяти і шести відповідно. То сліди лицарів, котрі тікали і провалилися під лід, археологи шукають-шукають на дні Чудського озера, та поки що не знайшли й ламаного ґудзика. Однак росіяни свято вірять у грандіозну битву і небачену перемогу російської зброї. І лише окремі автори, на основі глибокого вивчення фактів схиляються до думки, що це була просто військова сутичка з невеликою кількістю учасників, типова для тих часів. Крім того князь ніколи не переймався долею підлеглих. Навпаки:«Полководческая карьера Александра Невского завершилась в 24 года. В дальнейшем он воевал только с соотечественниками, подавляя антиордынские выступления в Суздале, Новгороде и других городах Руси… Ключевая роль Александра Невского в судьбе России состоит в ином. В 1250-х годах, став великим князем Владимирским, он сделал исторический выбор в пользу покорности Орде и заимствования ее политической модели». (Артем Кречетников, оглядач Російської служби Бі-бі-сі). Нагадаю, що юний Олександр виховувався в Золотій Орді і там побратався на крові з нащадком Чингізхана Сартаком, ставши таким чином теж чингізидом.
Ще веселіше із святим Дмитрієм Донським, якого митрополит Кіпріан відлучав від церкви. У знаменитій битві на Куликовому полі він віддав свій князівський одяг і коня простому бояринові, велів тому стати під великокнязівським прапором, а сам замаскувався в одяг простого воїна. Тобто від управління боєм самоусунувся. А коли через два роки після Куликовської битви хан Тохтамиш піщов на Московське князівство, не став захищатись і втік до Костроми. Не зустрівши опору, ординець дощенту зруйнував Москву та знищив десятки тисяч московського люду. Після чого герой Куликового поля присягнув Тохтамишу на вірність і поновив ярлик на князівство. Найцікавіше у цій історії навіть не те, що Дмитрія Донського Російська церква зробила святим, вона й розбійника Андрія Боголюбського записала у свою компанію. А те, що день 21 вересня (День воїнської слави Росії – Куликовська битва) у російському календарі ще й співпав із Днем зародження російської державності. Їй тамтешні математики від історії нарахували вже 1158 років.
Викликають питання й деякі інші Дні слави. І хай би собі тішилися, коли б це не загрожувало людству «ядерным пеплом». Коли б Росія не вдерлась в Україну і не виносила планів загарбати її всю. Коли б Путін і його вишкребки цинічно не задавалися питанням: «Украины уже нет, или пока еще нет?». Путінська Росія кидає світовому співтовариству виклик за викликом. За словами відомого російського історика Андрія Зубова «Власть (Росії) перестала стесняться своей полной родовой близости, своего даже единства с коммунистическим, чекистско-сталинско-ленинским режимом». Мілітаристське зомбування росіян за президентства Путіна набрало особливо великих розмірів. Те, що про Путіна в Росії співають пісні, як колись про Сталіна, вже не дивує. Але там додумалися ще й прикрасити головний храм Збройних сил Російської Федерації мозаїками з Шойгу, Путіним, Сталіним та «зеленими чоловічками». Навіть вчаділим від «переможної» пропаганди це здалося перебором.
9 травня президент Росії традиційно звернеться до громадян своєї країни. Мені байдуже, чи згадає він Україну серед учасників розгрому нацистської Німеччини. Не байдуже, що цього дня на сході так само свистітимуть від нього кулі, і на позиціях наших захисників лунатимуть вибухи його мін та снарядів. Не байдуже, що Україну у стані війни з агресором точать проросійські черви, котрі вільно ведуть підривну пропаганду і безперешкодно літають по інструкції до Москви. Що мародери заробляють на крові і здоров’ї своїх співвітчизників. Що немає єдності серед моїх земляків, котрі часто й самі не знають, що вони між собою ділять. А влада відірвана від народу і досі не зрозуміла, що Україна – це не тільки держава, а, може, насамперед – не тільки держава. Пом’янімо ж у цей день тих, хто йшов в атаку проти нацистів і хто загинув у наші дні за те, щоб було не так, як є. Єднаймося. Вони на нас дивляться.
Броніслав Куманський