85 – вік патріарший. А якщо до віку додати значні здобутки у певній галузі, то цілком можна говорити про життя і діяння патріарха. Таким мені у нашому регіональному краєзнавстві бачиться історик і журналіст, фундатор науки про минуле краю, організатор громадських структур Юрій Матівос. Він був першим головою обласної організації краєзнавців України, він є автором книг «Кіровоград» (путівник, 1976), «Місто над сивим Інгулом» (2004), «Вулицями рідного міста» (2008), «Тарасові шляхи Приінгулля» (2014) та інших. Він лауреат обласної премії імені В.Ястребова, почесний краєзнавець України, заслужений журналіст України. І… Продовжує активну краєзнавчу діяльність. Послухаймо патріарха у дні ювілею.
► Юрію Миколайовичу, дозвольте насамперед привітати Вас із ювілеєм! Знаю, як нелегко давалося Вам останнє десятиліття, тим не менше на шпальтах газет, на віртуальних сторінках різних сайтів а також улюбленої соціальної мережі Fasebook регулярно з’являються Ваші статті, розвідки, мемуари… Поділіться досвідом: як Вам вдається зберігати й застосовувати цю творчу енергетику?
Так склалося, що ранні роки мого життя випали на гітлерівську окупацію нашого краю з 5 серпня 1941-го по 17 березня року 1944-го. Ще тривала 2-га світова війна, як я пішов до школи. Містилася вона у добротному приміщенні колишнього маєтку поміщика-дворянина Піщанського (особи, між іншим, історичної). У роки окупації в тому будинку поселився німецький комендант округи. І поміщик, і комендант були людьми-інтелектуалами, мали досить солідні книгозбірні з творами на різних мовах. Обом довелося свого часу терміново тікати – поміщику від ''революційного пролетаріату'' у 1918-му, німцеві – від наступу більшовицької армії... Звичайно, уся бібліотека, зібрана ними, залишилася. До того ж значна кількість книжок збереглася від шкільної бібліотеки. А в 1944-му знову запрацювала у цьому приміщенні школа... Природно, що років зо два-три після війни для селян не існувало кіна, книжок, газет-журналів, радіомовлення. Про телевізор навіть у містах не чули... Я ночами, при лампі з гільзи снарядів, читав усе підряд. Учителька Ніна Семенівна, знаючи мою пристрасть, подарувала мені збірник творів Тараса Шевченка, той примірник зберігаю до сьогодні... До речі, у моїй домашній книгозбірні є всі (!) твори, написані Тарасом...
► Коли Ви рушали за історичною наукою до Одеського університету, то навряд чи передбачали, що все життя віддасте журналістиці… Звідки у Вас взявся цей потяг до писання? І чи не жалкуєте, що з нею, журналістикою, пов’язали свої радощі й замороки?
Справді, я йшов в університет здобувати історичну науку. (Про це окремо можна писати). У школі знав цей предмет виключно на ''п'ятірки'' в усіх класах. В армії на політзаняттях був першим слухачем, мені рекомендували вступати до ''політичного'' вишу. Я вже майже згодився. Все змінив...Микита Хрущов. Він обливав брудом мертвого Сталіна, назвавши його культом особи. Але особистий культ він підняв вище сталінського, згубив економіку країни, почав нищити військову авіацію, я у ній службу проходив – знаю, бо ''помішався'' на ракетах і космосі. А ще він ''загнав'' вищу освіту... Я написав на його ім'я листа з проханням допомогти у пошуках хоча б якихось слідів свого репресованого батька. У дитинстві під диктовку дорослих я подібного листа написав і Сталіну... Відповідь від обох чекаю досі. Так, Сталін – це культ, ворог народу, диктатор. А ''наш Микита Сергійович – вірний ленінець'', добрий і щедрий, хоч до рани прикладай. У моїй голові все перевернулося... І коли, завершивши навчання, я не міг влаштуватися на роботу за фахом, зрозумів: історія не для мене. Випадково зустрівся з редактором районної газети нині покійним Анатолієм Крятенком, який запросив мене на роботу, працював я у одному кабінеті зі справжнім журналістом Михайлом Каблукою. І усвідомив: моє покликання – журналістика (істфак університету давав право своїм випускникам працювати у ЗМІ). Сьогодні, мабуть, ніхто не повірить, що мені на рівні проректора нашого педінституту пропонували здати офіційний мінімум на звання кандидата історичних наук. Я відмовився: без пера і газетної сторінки я свого життя вже не уявляв. Бо історик усього лиш фахівець викладання минулого у навчальних закладах. А журналіст – літописець й аналітик з поглядом у майбутнє. Без журналістики і краєзнавства я себе вважав би школярем, що пише диктант...
► З Ваших уст (та й на кінчику пера) нерідко зринає Сасівка, рідне Ваше село в Компаніївському районі. Там ще лишились Матівоси? Тобто, я схиляю Вас до розповіді про свій рід, про земляків… Нині багато сіл в Україні видають свої літописання.
Сасівка – відносно рідне мені село. У ньому все життя прожили діди-прадіди моєї матері з п'ятого, мабуть, коліна (маю архівні докази). Під час колективізації (вважайте, знищення українського хлібороба) дідові з усією сім'єю (семеро дітей) вдалося перебратися на Донбас, де сталінські карателі не чіпали навіть злочинців, які втекли з в'язниць: вугілля киркою довбати – не цукерки перебирати. ''Шахтер в шахту спускается, с белым светом прощается – прощай земля, прощай свет, я вернуся или нет'' – це був майже гімн тодішнього Донбасу. А потім пішло: трьох дядьків загребли в армію, далі на війну, звідки вони не повернулися. Найстарша тітка вийшла заміж за радянського офіцера, його відправили служити на Кавказ, він узяв з собою мою майбутню матір та її сестру... Я народився в Азербайджані, на четвертому місяці мого життя сталінські чекісти арештували батька ''за язик'' – у гурті розповів політичний анекдот. Аби не розділити його трагедію, мати зі мною втекла у Сасівку, окуповану гітлерівцями. Матівосів, крім мене, там ніколи не було, мати повернула своє родинне прізвище після арешту батька.
► При згадці Вашого прізвища в мене виникають асоціації з класиком вірменської літератури Грантом Матевосяном, нашою сучасною українською поетесою-прозаїком Марією Матіос… Чисто схожістю прізвищ. Одвідували коли свої генетично споріднені краї Закавказзя?
Коли після війни у селі розібралися з нашими справами, моє прізвище дещо змінили – правильне було Матевосов. Тому ні Грант Матевосян, ні Марія Матіос до мене не мають ніякого стосунку. У роки революції, індустріалізації, колективізації, війни, надто більшовицьких репресій тисячі громадян України добровільно змінювали прізвища – зробити це було нескладно, бо під час окупації були знищені більшість документів і довести істину ніхто не міг, та й не дуже бажав.
► Іще про дитинство… Цитую семирічного Юрасика, який декламує зі сцени сільського клубу: «Я аленькій цвєточєк, я юний піонєр, я Сталіна синочєк…». Чи жалкували коли за тими щасливими роками?
Дитячі роки, думаю, не для всіх рівнозначні. Ми з ровесниками пам'ятаємо їх, певне, по-різному. Скажімо, один з моїх однолітків, Толя Довгий, про окупацію лиш чув: його батько – військовий льотчик, з початком війни вивіз сім'ю у глибинку Росії, Толя з мамою, окрім всього, користувалися батьковим продуктовим атестатом, кулі над їхніми головами не свистіли. Моя мати з сусідами працювали у господарстві німецького коменданта, одержували хоч якісь продукти. А у Віктора і Лєни Донченків батько загинув у перші дні війни, мати хворіла. Уся сім'я рада була крихті хліба... У перші роки після окупації нічого не змінилося, навпаки – погіршилося. Бо сталінська влада обклала селян непомірними податками – люди мали здавати державі молоко, м'ясо, яйця. Вирубували сади, бо оподатковувалося кожне дерево. А працювати не було чим: перед окупацією згідно із сталінською програмою ''випаленої землі'' у далекий тил була вивезена вся техніка – трактори, комбайни, сівалки, також коні, худоба. Радянські спецслужби знищили паровий млин, міст через річку, комори з продуктами, спалили хлібні лани…
...Яке то у нас було дитинство? До школи ходили у полотняних штанях на одній підтяжці, з чорнильницею, прив'язаною до штанів та ручкою з гілки чи очерету. Писали на обгортковому папері, старих газетах... Десь у роках, певне, 1947-1949-му з'явилися книжки, зошити... Відомо, період окупації та післявоєнного жебрацького стану села (та й місто не далеко втекло) практично не висвітлювалося ні у літературі, ні кіно аж до початку 1960-х. Історики розповідають про голод 1947-го. Та він фактично тривав з 1944-го ціле десятиліття... Це тільки дрібна частка спогадів дитинства. Чи багато жителів України хоча б чули про указ московської влади щодо кримінальної відповідальністі сільських дітей віком до 12 років? Вже пізніше термін продовжили до 16-ти. Отаке воно, дитинство мого покоління. Один з моїх ровесників розповідав про знаменитий піонерський табір у Криму ''Молода гвардія''. Ми про нього й не чули. Зате із захопленням дивилися сталінсько-фадєєвську кіно-казку-пропаганду з такою назвою, випущеною на кіноекрани у 1948 році. Причому, показували у нас його безплатно, замість екрана використали білу стіну однієї з хат (електрику виробляв переносний двигун). У школі ми напам'ять вивчали присягу ''молодогвардійців'', слова-монолог Олега Кошового про свою матір, пізніше писали шкільні твори. А фільми ''Олександр Матросов'', ''Зоя Космодем'янська''... А перші двосерійні ''Сталінградська битва'', ''Третій удар'', ''Падіння Берліна''. Головний герой – Генералісимус Сталін. А деяким моїм ровесникам дорікають у прихильництві до сталінізму. От би повернути таких сучасників – базарних і телевійних ''політиків'' – у ті часи. Уявляю!
► У журналістській практиці військово-патріотичного виховання Ви залишили помітний слід. Але чи не муляли Вам тоді, бодай інколи, оті переможні реляції з розповідей ветеранів-смершівців чи учасників бойових дій на Західній Україні в другій половині 40-их? Були ж такі!
Чи просто було писати, навіть готувати, військово-патріотичну сторінку в газеті? Скажу відверто, без пояснень – не просто. Допомагало те, що я раніше жив водночас з колишніми фронтовиками, багато слухав, читав, особливо документів... Як не дивно, але у радянські часи було легше. Оті смершівці, так само, як учасники бойових дій у Західній Україні, мовчали. А після 1991 року у нас з'явилося безліч ''фронтовиків'', ''підпільників''. Трохи не кожен колишній поліцай, староста, які служили фашистам, раптом поставали засланими ворогам патріотами, звідкись діставали відповідні посвідчення, ордени-медалі. Москва відразу ''згадала'' про ''гвардійську'' стрічку, яку геть не пам'ятали справжні фронтовики, ''наклепала'' орденів ''Вітчизняна війна'' ІІ ступеня, заснувала медаль Жукова, які роздавали наліво-направо людям, які про війну навіть не читали. Вони хотіли, щоб про них писали. Я мав з ними клопоту, мені навіть загрожували судами, фізичною розправою. Передбачаю: після перемоги у сучасній війні з московією чи не половина населення України стане учасниками бойових дій, тероборони, волонтерами. Ті, хто сьогодні тиняється вулицями європейських міст, втікши від мобілізації в Українську армію, додому повернуться героями.
► Коли Ви збудились до національного мислення? Запитую тому, що коли зароджувався Народний рух у нашім краї, то в «Кіровоградській правді», де Ви тоді працювали, не виявилось жодного прихильника; більше того, у цій газеті 1989-1990 років мало не щономера можна було прочитати прокомуністичні пасквілі на патріотичний чин… Як Ви почувались у тому середовищі?
До ''національного мислення'' я, як й деякі інші мої знайомі, збудився у квітні 1985 року. Саме тоді вперше від глави КПРС і радянської держави Михайла Горбачова прозвучало слово ''перебудова''. Я зрозумів (хоча й слабо вірив), що змінюватиметься внутрішня політика СРСР, яка проводилася практично з часів Леніна. Причому, у промовах Генсека не різало слух оті ''вірний ленінець'', ''будівництво комунізму''. Навпаки, мій добрий знайомий письменник Володимир Кобзар при зустрічі випалив: ''країну чекає небачений раніше процес, багато з того, про що публічно заявляє Горбачов, практично – політичний і економічний переворот''. Я з ним згодився. І коли на пленумі ЦК КПРС у лютому 1986-го з вуст Горбачова пролунало ''гласність'', я вже твердо повірив у перебудову. Перебування на Установчому з'їзді краєзнавців у Києві, за тим на Республіканській конференції Товариства книголюбів у Тернополі, особливо на з'їзді ''Меморіалу'' я не просто ''збудився'' – став переконаним націоналістом. У стінах редакції ''Кіровоградської правди'', де майже усі творчі працівники бачили себе лиш партійними, мені стало задушно. Я перейшов на роботу у телерадіокомітет, очолив новостворену міську радіогазету «Кіровоград сьогодні», яка транслювалася на всю область. Це не хвальба – констатація факту: передачу о 7.15 ранку слухали місто і село. Я став настільки популярним журналістом, що мене пізнавали по голосу незнайомі люди. Я горджуся тим, що вклав хоч одну цеглину у будівлю, яка зветься незалежною Україною.
► Ніхто, певно, для краєзнавчого руху в нашій області не заклав таких основ, як це зробили Ви – і публікаціями, і власне організаційними справами, фундувавши і тривалий час очолюючи обласну організацію краєзнавців. Назвіть імена людей, які зберегли для нас сьогодніших та прийдешніх поколінь давнє й недавнє минуле. Микола Смоленчук, Іван Бойко, Федір Плотнір, Сергій Шевченко, Володимир Босько… Продовжіть список. Може, варто було б і довідник краєзнавців області упорядкувати: з фотографіями, біографіями, переліком праць?
Справді, краєзнавство – моє найбільше захоплення, почав займатися ним ще у 1972 році. Офіційно його тоді у нас не існувало, газети друкували матеріали лише за бажанням редактора і тільки підтверджені документами чи фактами. Роздобути їх було непросто і не дешево (!). Ось тільки два приклади. Щоб довести, що Микола Гоголь і Юрій Яновський були родичами, я змушений був перелопатити дані нашої бібліотеки імені Д.Чижевського, провести відпустку у Києві, шукаючи щодня щось у столичних книгозбірнях. Врешті-решт знайшов першоджерело аж у московській бібліотеці імені Леніна – головній у СРСР. А примірник наукового видання про легендарного отамана Петра Калнишевського ''Узники Соловецкого монастиря'', який зберігається лиш у одній бібліотеці м.Архангельська (РФ), одержав на кілька днів по міжбібліотечному абонементу. І шо? – як кажуть в Одесі. Про Калнишевського у місцевій пресі і слухати не хотіли, про Гоголя-Яновською скоротили до рівня замітки.
► Публіцистика і краєзнавство – творча сфера, в якій ревнощі та заздрощі, як і в літературному середовищі, зашкалюють. Часом і Ви ставали об’єктом нападів. Та й небезпідставно: я також робив Вам зауваження. Чому так стається? І які просяться висновки зі сподіяного?
Щодо ревнощів і заздрощів у літературі та краєзнавстві. Питання вважаю надзвичайно цікавим, трохи не науковим: адже обидва предмети майже споріднені, творчі, вони у всі часи були творчою основою будь-якої влади і не завжди їй подобалися. Поезія і художнє мистецтво Тараса Шевченка були найвищого гатунку. Але воно, крім царя і його прихвоснів, не завжди подобалося, наприклад, Пантелеймону Кулішу, не кажучи вже про імператора Миколу І. І Тарас за царату в імперії Московії практично не видавався і не вшановувався. Краєзнавство, народжене у тій же Московії за правління Петра І, дожило до радянських часів і було ліквідовано Сталіним у 1930-х. Натомість у ті ж часи створено творчі Спілки письменників, художників, музикантів. Як це можна пояснити? А серед членів названих спілок і виникали ревнощі та заздрощі, від яких літератори й митці страждали чи не найбільше. Краєзнавство, як творчий процес, страждало не тільки у сталінські часи. Тільки один яскравий приклад. Свого часу, у році 1989-му, на обласній установчій краєзнавчій конференції мене, з подачі обласних правлінь Фонду культури та Товариства охорони пам'яток історії та культури обрали головою правління обласної краєзнавчої організації. Не хочу називати прізвища людей вищих наукових кіл, які відкрито не визнавали мою громадську посаду, а себе публічно називали краєзнавцями-одинаками. І це вже було не у часи комуністичні. За вказівкою високого чиновника була проведена УСТАНОВЧА краєзнавча конференція (стару свідомо ''забули''), на яку мене офіційно не запросили, навіть не увели до складу правління, хоча я був членом правління республіканської організації. Але і це ще не все... Я закінчив роботу над рукописом книжки ''Місто на сивому Інгулі'', завтра уранці мав нести у видавництво, з яким був укладений договір на друк. Видання оплатив Кабінет Міністрів України у зв'язку з 250-річчям обласного центру. Четверо (!) високопосадовців з обласного музею, бібліотеки імені Д.Чижевського під прикриттям посад зайшли до кабінету секретаря міськвиконкому, відповідального за випуск, і дві години переконували його, що слід заборонити випуск книжки. Виявляється, одночасно з моєю, московські ділки – колишні жителі Кіровограда – підготували антиукраїнське видання ''Маленький Париж'', тобто Єлисаветград, у якому головні об'єкти – фортеця св.Єлисавети, царський палац на Двірцевій вулиці, у місті перебувала вища знать імператорів Московії, навіть похований вихователь царя і намічалося встановлення пам'ятника імператору Олександру ІІ. Про все це роками висвітлює ''Історичний календар Кіровоградської області'', який фінансується з бюджету області. А недолугий Матівос пише про якихось запорозьких козаків, Калнишевського, родину Шульгиних, козацьких гетьманів…
► Які настанови старших (у дитинстві, в юності) Вам запам’ятались? Можливо, деякими й досі послуговуєтесь?
Назавжди запам'ятав слова матері: завжди слухай, що розумні кажуть, з дурнями не зв'язуйся... Також армійського лікаря: ні дня без фізичних вправ. Мудрі поради, не тільки про журналістику, слухав від згадуваного вже Михайла Івановича Каблуки. Чесними, порядними, наполегливими, відданими краєзнавству вважав інженера і натураліста Михайла Ножнова, історика Сергія Шевченка. Сучасним літературним Богом для мене є Ліна Костенко.
► До речі, я не один раз був свідком поширення «самвидавних» Ваших дуже дотепних і з технічного боку майстерно вчинених віршованих пародій на місцевих діячів влади. Так само дивувався, коли заглох в одній із обласних газет історично-детективний роман Вашого авторства. Що завадило Вам набути ще й письменницького статусу (як, приміром, не одному з ваших колег-журналістів)?
Щодо поезії. Є такий ''бородатий'' анекдот. Учитель питає учня: яких поетів він найбільше читає і цінить? Той назвав кілька популярних прізвищ. Серед них не було Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. «Чому?» – цікавиться педагог. «Так ви ж про людей, а ті троє – Боги...»
Я й читати вчився з поезії Тараса. Сам дещо ''тулив'' у ранньому віці. Вдома слухали, мати ''підколювала'' (вона любила жарт, мала неповну освіту церковно-приходської школи): ''Ти, часом, не Шевченка хочеш перевершити? Краще більше читай його і запам'ятовуй''...Пізніше, коли працював у газеті, інколи вітав колег на дні народження віршиками-епіграмами, людям подобалось. У кількох моїх книжках є поетичні рядки, навіть збірник ''Тарасові шляхи Приінгулля'' розпочинається віршем ''Невмируща його слава''. Перша строфа звучить так:
Тече Інгул серед степу,
Де вічні могили –
Тут в походах козаченьки,
По волю ходили...
Деякі вірші друкували ''Кіровоградська правда'', ''Вечірня газета''. Щодо свого історично-детективного роману. У мене був широкий задум, твір мав стати епопеєю подій, що відбувалися протягом майже двох століть, за яких сталося чотири війни, учасниками якої були рідня або знайомі. Маю архівні документи, спогади. І головне – реалії життя легко перепліталися з художнім домислом, взятим з життя. Але трапився черговий конфлікт між мною і керівництвом газети, я змушений був залишити редакцію... Не хочу деталізувати, але на довгий час творчий запал згас, відновити його я не зміг.
► Ваше ставлення до шкідливих звичок? «Курить не куру, а румочку храпну» – відповідають здебільшого. Здається, десь так і в Вас. А якщо серйозніше… Які потрібні стимулятори творчій людині?
Свого часу я курив, кинув понад тридцять років тому. Стосовно ''румочки''... Маю трохи грішка, але вживаю за правилом: ''З ким, коли і скільки''... ''Перебори'' бувають...
► Колись Ви писали, що знаєте напам’ять майже всього Шевченка. Які іще книги (чотири-п’ять) поклали б поруч із «Кобзарем», рекомендуючи для прочитання і взорування молодому поколінню?
Багато творів Тараса дійсно знав напам'ять, з роками забувається... На одній з моїх книжкових полиць поряд з творами Тараса стоять збірники Івана Франка, Бориса Олійника (подарункове видання), Ліни Костенко, Миколи Гоголя, Сергія Єсєніна, Михайла Старицького... Маю ''Бібліотеку Української Літератури'', 50 томів (мало бути 80).
► Кілька слів про Вашого знаменитого внука Антона. Чи наявна частка і Ваших зусиль у його стрімкому сходженні?
До знаменитостей йому далекувато. Але те, що він досконало (!) володіє українською, російською, англійською, вивчає деякі інші – дещо значить. Добре освоїв комп'ютер, айтішник, заробляє на досить пристойне життя, багато у чому нам допомагає.
► З висоти прожитих літ чи згадується щось таке у своїй долі, що треба було б переінакшити, переписати?
Моє життя могло скластися по-іншому, якби не дві обставини – убивство чекістами батька і Друга світова війна... Але й так, як я прожив – зовсім непогано...
► Якою бачиться Вам наша країна майбутнього?
Україні потрібна не кількість населення – вона має створити свою, провідну націю. Решта – рівноправні меншини України.
► Що б Ви сказали як напучення наймолодшим юнакам і дівчатам, котрі мріють стати дослідниками й охоронцями нашого героїчного, нерідко й трагічного, минулого?
Питання залишаю відкритим. Не все минуле героїчне і трагічне. Що таке для України насправді Хмельниччина? Чи так звана громадянська війна 1917-1921 років? Про радісне майбутнє – комунізм, я особисто чув не від одного ''теоретика'', у числі яких були Ленін і Хрущов. Зовсім іншої думки був наш Геній і Пророк Тарас Шевченко:
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі...
В Україні поки що немає й ознак пробудження. Хоча, як на мене, існує парадокс: нація спить, громадяни України нею керують і торгують.
Запитував Василь Бондар