Днями оприлюднено результати спільного дослідження центру "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова. Соціологи з’ясували, що близько 48,3% українців вважають, що надання Україні озброєнь з боку США та країн-членів НАТО скоріше стримує Росію від подальшої агресії.
Соціологи поставили опитаним запитання "Як Ви вважаєте, надання Україні озброєнь та проведення спільних військових навчань зі США та країнами-членами ЄС і НАТО стримують чи провокують агресію Росії проти України?" Серед тих, хто відповіли "скоріше стримують" – найбільше таку відповідь давали виборці партій "ЄС" (72,9%), "Слуга народу" (59,3%) і "Сила і честь" ексголови СБУ Ігоря Смєшка (54,6%).
Але кожен третій українець (33%) вважає, що надання Заходом зброї для України "скоріше провокує Росію" на агресію. Зпоміж тих, хто відповіли "скоріше провокують" найбільше виборців політичних партій "Опозиційна платформа-За життя" (70,4%) та "Наші" ексдепутата Євгенія Мураєва (72%). Водночас, майже кожен п’ятий опитаний (18,7%) не зміг відповісти на це питання.
Вісім років триває війна, тисячі загиблих, сотні замучених окупантами на непідконтрольних територіях, кібератаки, безпрецедентна брехня, підступи Росії скрізь і всюди, і – 33 відсотки українців вважають, що країни, які постачають нам зброю, роблять це, аби провокувати РФ…
Які ж аргументи цих «провидців»? У моєму близькому оточенні таких немає, але у ФБ зустріти довелося. Вони, схоже, пишуть під справжніми прізвищами і не ховають своїх облич під порожніми аватарками. Та, власне, й не йдеться про тупу проросійську позицію типу «Путін маладєц!» Все складніше, але тим і небезпечніше. Йдеться про геополітику. І розглядається вона у руслі, який можна назвати чимось середнім між проросійською пропагандою і наївною радянщиною. Ось кілька цитат: «Любі друзі, нові друзі пруть нам зброю. Озброюють нас проти наших старих друзів, невірних друзів. Випробували зброю на Яворівському полігоні. Хороша зброя, добре вбиває. Тепер везуть її на фронт, на лінію розмежування українців. Націлюють зброю у бік тих українців, що отримали російські паспорти. Бо у тих українців бозна-що на умі. Любі друзі збентежені. Вкрай збентежені, розбігаються по своїх домівках. Їм пальба не до смаку. Їз-за бугрів вони висловлюють стурбованність, готують нам щирі співчуття. Озброєна і належно настроєна Україна, на їх переконання, тепер має відіграти особливу роль у підтримці миру і стабільності в Європі. Нам же нині залишається лише грати. Під їх дудку».
«А якщо серйозно, то повірте мені, якщо навіть буде спричинено якусь провокацію заради побудження сторін до справжніх бойових дій, то ні Харкову, ні, тим паче, Києву окупація російськими військами не загрожує. Але сприяння Росією тим силам, що утримують Донецьку непідконтрольну Україні територію, непомірно зросте і поставлена нам Америкою, Великобританією і другими доброзичливцями зброя – то лиш лихо, велике лихо землям нашим, народу нашому по який би бік вогняного смерчу вони не були».
«Вже четверте новоріччя у нас під загрозою вторгнення. А нині склалися такі умови у відносинах Америки й Росії, що акцентувати на загострені обстановки на кордонах й намірах нападу росіян, стало нагодою приструнити і налякати Захід. Бо чи буде напад, чи ні, а від Європи вже вимагають санкцій і допомоги Україні, що при енергетичній залежності її від Росії, дуже ослабить її економіку».
«Скажіть, як Ви уявляєте "окупацію" України Росією. Це що прийдуть на нашу землю загарбники, введуть комендантську годину, почнуть вішати, різати, вбивати за найменшу, або і без неї, провину, насадять своїх чиновників, перетворять українців у якусь меншовартість і таке інше, добре відоме і характерне для завойовників?»
«Коли говорять про загарбання нас Росією, відразу постають в голові уроки історії, перші козацькі повстання проти панування Речі Посполитої очолені Богданом Хмельницьким (Хмельниччина), який до того вірою і правдою служив польському королю, а коли в нього відібрали маєток у Суботові, вирушив на Січ і організував Велике повстання (1648 р.). Татари допомогли вигнати польську армію, але в козацькій державі запанував безлад, в історії названий Великою руїною. І ніхто не заперечить, що ні кримський хан, ні Османська імперія, ні Реч Посполита не давали можливості на існування Гетьманщини більшої, ніж російський цар Олексій Михайлович».
«Дуже влучна аналогія! Я якось спитав екскурсовода, йдучи пішки на гору до Богдана в Чигирині, а чи часто цією дорогою ходять польські туристи? Працюю вже понад шість років, не стрівав жодного. Але чув, що бували, по Чигирину бродили, щось нотували, фотографували, матеріали для дослідницьких розвідок збирали, – приблизно такою була його відповідь. То чи лише Богдан шукав захистку в росіян? А скільки наші предки (давні предки) прислуговували пшечкам, ноги мили і воду пили, а ті кров їх цідили. Польське панування було найбільш принизливим для українців. Коли мене, пацаном, разом з іншими побратимами і посестрами по дитячому будинку, водили по Софійському парку в Умані то всюди наголошували, що ось тут кріпаки не втримали кам'яну брилу і вона їх розчавила, ось тут наглядач насмерть засік батурою кріпачку за непослух, ось тут вони, кріпаки, спали, ось те вони їли і ось тут вмирали. І все те вони зносили і терпіли, щоб розкішна пані, захоплена рукотвориними чудесами, зайвий раз графа вдячно поцілувала. Але то було чи не сімдесят років тому. Тепер же відвідувачі, бродячи по тому ж парку, про кріпаків і згадки не мають».
«Дякую, що зрозуміли мене правильно! Щоб не казали, а сусід нас спасав не раз. Хоч і пишається дехто тим, що ми раніше позбулися панування Орди, але ж не звільнившись, а інтегрувавши до Польського королівства та Великого князівства Литовського. А князь Іван ІІІ, позбувшись монгольського панування, навпаки проголосив "збирання руських земель", які входили до Монгольської держави (!) на території сучасної України. Та й у 1919 р., коли селянська наша армія розбіглася, а уряд, розікравши той мізер, який ще залишився у казні, емігрував, державність щезла. А у 1920 році Україна вперше з"явилася на політичній карті Світу як держава, хоч і в складі СРСР. Ми хоч з вами й не зразкові віряни, але розуміємо, яке значення має єдиновірство у вирішенні правил добросусідства».
«А пам"ятаєте слова мудрого державника Авраама Лінкольна, що найкраще перемогти своїх ворогів можна лише зробивши їх своїми друзями!. Інакше, це вже я від себе додаю, заляканий, переможений, притихлий ворог ніколи не стане для вас безпечним!!!! А ще коли той ворог сильніший за нас? Ура-патріотизм добрий лише до деякої межі. (…) Та й всі наші національні герої – це всього лише їхня оперативна розробка, крім оскоми нічого не викликає!»
«На ваших устах ось-ось забринить: Росія спаси нас від Європи та Америки! Іще залишилася в Вас та стара партійна жилка Совєцкого Союза. Так під чию ''дудку'' Ви танцюєти?»
«Не "ось-ось забринить", а вже бринить. Заспокоєння, я аж боюсь оперувати заїздженою термінологію, "мирне врегулювання ситуації на Донбасі" ні від Америки, ні від Європи в такій мірі не залежить, як залежить воно від Росії. Кажу прямо і відверто: "Росія! Спаси нас від Америки і Європи, послухай і почуй нас не на тих "язиках", що сьогодні лунали з трибуни Верховної ради України, а на нашій слов'янській мові: досить розбрату, досить крові, давайте жити мирно, злагоджено, кожен гідним господарем у своєму домі!»
Ось такі, здається, благі наміри і побажання. І пишуть це люди грамотні, освічені. Подібні рефлексії – яскраве підтвердження, наскільки глибоко проникли стереотипи, нав’язані нам Російською імперією, а потім СРСР і РФ у нашу свідомість. Оцього ворога, який засів у головах третини українців, нам слід перемагати найперше. Бо перемоги на полі бою ніколи не буде, якщо перемоги немає у розумах і серцях тих, хто за неї бореться.
Але є й хороша новина: те ж опитування з’ясувало, що майже половина українців готові долучитися до відсічі російській агресії в разі повномасштабного наступу.
Світлана Орел