Місто Кропивницький 14 липня відзначило іменини. Саме цього дня шість років тому Верховна Рада України прийняла рішення про зміну комуністичної назви Кіровоград на українську — Кропивницький.
Цього дня до пам’ятника відомому українському драматургу, засновнику українського театру Марку Лукичу Кропивницькому, котрий встановлено біля музично-драматичного театру, що носить його ім’я, принесли квіти небайдужі кропивничани. Доєдналися до них і заступник міського голови Олександр Мосін та секретар міської ради Олег Колюка.
Це радує, значить і наша міська влада вже визнала українську назву міста прийнятною, своєю. За шість років це сталося вперше – хоч і скромний, але публічний захід. Кілька років після офіційної зміни назви міста наша міська рада взагалі залишалась Кіровоградською, не міняли табличок. Сподівались на повернення? Російські ракети переконали, що слід триматись за своє?
Однак цього дня влада не згадала й словом тих, хто доклав величезних зусиль, аби місто мало нинішню назву. Крім екснардепа Олександра Горбунова, який подав відповідний проєкт постанови у Верховній Раді, це насамперед художник Ігор Смичек та журналістка Ольга Кизименко.
Нагадаю, тоді україноцентрична громадськість міста розділилася. Після наково-практичної конференції «Перейменувальні процеси в топоніміці як ціннісний вибір українського суспільства»у міській раді, яка відбулася на початку червня 2015 року, ніби зупинилися на назві Інгульськ. Постанову з такою назвою навіть уже розглянув і схвалив відповідий комітет Верховної Ради, але ця назва викликала такий шквал зневажливої критики, що процеси пригальмували. Увесь цей час, і ще за пару років до цього, Ігор Смичек на всіх можливих публічних майданчиках відстоював назву Кропивницький. Однодумців у нього було небагато. Мейнстрим схилявся до того, що слід підтримувати і просувати назву, яка об’єднує більшість. Проти Кропивницького мало хто заперечував, але втілення такої назви тоді здавалася фантастикою.
Для більшості, але не для Ігоря. Він цілеспрямовано збирав підписи за цю назву, Оля підготувала і розіслала сотні листів до депутатів усіх рівнів із аргументацією, просвітницькими матеріалами. Аби донести народним обранцям – чому це ім’я гідне бути увічненим у назві міста у Центральній Україні. Коли уся підготовча робота була зроблена, плече підставив і Олександр Горбунов. Але й з його ініціативи за це відзначені були не ті, хто зробив чорнову роботу, а ті, хто призначили самі себе лідерами громадської думки.
«Ми робили це не для того, щоб отримувати нагороди», – зауважують нині і Ігор, і Оля. Це так. Але Ігор недавно переніс тяжку хворобу і увага чи й конкретна допомога були б йому зрвсім не зайві.
А ще цікаво – скільки років міська влада потребуватиме, щоб перенести відзначення Дня міста на реальний день народження Марка Лукича? (http://chas-time.com.ua/liudyna/kropivnitskij-taki-narodivsya-u-den-svyatogo-marka-a-ne-mikoli.html). І для того, щоб перенести його прах із Харкова, бо його могила у тому місті нині опинилась фактично у молодіжному парку? Або для того, щоб замість імперських градоначальників у нас стояв пам’ятник корифеям українського професійного театру?
Світлана Орел